Глава58 Переодягання

Темпсі прокинувся від власного крику.

Його тіло здригалося, руки судомно стискали землю. Він злякано озирнувся довкола. Починало світати.

Несміливе світло повзло крізь низько навислі хмари, що вкривали хребти, мов важка ковдра. Над горами згущався туман - він повільно піднімався від Вовчої ріки, сповзаючи в долини, осідаючи між виступами скель, наче сама пам'ять цієї землі.

Серце стислося від болісної туги. Колись це була його Батьківщина.

Десь зовсім поруч - те саме місце, де він загинув.

Темпсі відвів погляд. Не хотів згадувати. З того часу минуло багато років. Навряд чи хтось іще пам'ятав зниклого короля, який не встиг правити й місяця.

Його крик розбудив Яромира. Той, кутаючись у дорожній плащ, дрімав біля майже згаслого вогнища.

Він розплющив очі, озирнувся навколо, шукаючи загрозу.

- Що сталося? - сонно промовив і нахилився до багаття, пробуючи його оживити.

- Ні, - надто швидко відповів Темпсі. - Просто... поганий сон.

Північний вітер, що зривався з вершин, пронизував плащі, пробираючись до самих кісток. Літо не мало тут сили.

Темпсі мовчки дивився на схід. Далеко, за ланцюгом гір, в тумані, немов у спогаді, виднілися вартові вежі Таркського королівства.

Щось тяжке ворушилося всередині. Передчуття. Темне, холодне й гнітюче.

Він мав туди йти. Мусив. Старе пророцтво тягло його вперед, немов ланцюг. Хоч і не знав, як саме протистоятиме королю-вампіру - знав лише одне: шлях веде до Синьогірська.

---

Поснідавши, рушили далі.

Дорога петляла схилами, й чим нижче вони спускалися, тим частіше натикалися на покинуті села. Будинки - зруйновані, напівобвалені. Амбари розбиті негодою. Каміння заростало мохом, дерева проростали крізь стіни.

Колись тут кипіло життя.

Тепер - лиш спогади й тиша. Таркське королівство згасало. У кожному краєвиді жила занедбаність, у кожному звуці вітру - безнадія.

Згодом гори почали відступати. Хребти розчинилися в далині. Дорога стала рівнішою, хоч і такою вузькою, що два вози тут би не розминулись.

Їм почали траплятися хутори - то одинокі хатки, то кілька обійсть разом. Життя в них ще жевріло, але ледве. І було в ньому щось похмуре.

Люди - насторожені. Очі - темні, недовірливі. З-за тинів на подорожніх дивились мовчазно, крізь щілини у хвіртках, мов на привидів.

Одного разу, шукаючи води, вони зійшли на двір. Господар, суворий чоловік з бородою, вигнав їх геть і погрожував спустити собак.

Наступне обійстя виявилось не таким ворожим, але не привітним. Їм дали зрозуміти, що їжі не буде - навіть за золото.

Молода жінка з дитиною на руках, чи то служниця, чи дружина фермера, пояснила з приглушеним страхом:

- Король... заборонив торгівлю. Тільки на міських ринках. І лише з дозволом.Тим, хто наважувався порушити королівський наказ, загрожувала каторга або в'язниця. Тож, якщо вони хотіли придбати бодай щось, шлях їм лежав лише до столиці.

Темпсі мовчки кивнув, подякував жінці за пояснення й простягнув срібну монету.

Та здивовано кліпнула, розгублено переводячи погляд то на монету, то на юнаків. Наче не могла повірити у таку щедрість.

Раптом вона зробила крок до Темпсі й, пильно вдивляючись йому в обличчя, прошепотіла:

- Вам краще піти звідси... - її голос тремтів, очі метушливо шукали загрозу. - Особливо вам, пане. Сьогодні зранку тут були королівські солдати. Вони розшукували хлопця, дуже схожого на вас.

Темпсі насупився, здивовано підняв брови.

- На мене?

- Саме так, пане. Питали про хлопця вашого віку, з блідою шкірою й блакитними очима. Ви... надто схожі.

- Орисю! Хто там у тебе? - озвався грубий голос.

До хати підходив огрядний чоловік у солом'яному капелюсі, з вилами в руках і непривітним виразом обличчя.

- Ніхто! - швидко відповіла жінка, хапаючись за слова. - Вони вже йдуть.

І до хлопців - шепотом, гарячково:

- Ідіть звідси, мерщій... будь ласка.

Погляд її був благанням.

Темпсі та Яромир не стали сперечатися. Розвернулися й мовчки рушили геть, у напрямку міста.

- Чого вони хотіли? - чоловік проводжав їх поглядом, у якому темніла підозра.

Жінка знизала худими плечима й заховала монетку за пазуху.

- Лише хотіли напитися води.

- Сподіваюся, ти не надто плескала язиком?

- Звісно ж, ні, - її погляд став крижаний. - За кого ти мене маєш?

- За жінку, яка балакає зайве, - буркнув чоловік і повернувся до роботи.

---

- Що вона мала на увазі, коли сказала, що тебе розшукують королівські солдати? - Яромир насуплено глянув на Темпсі.

Той знизав плечима - байдуже, мовби йшлося не про нього.

- Навіть гадки не маю.

- Я вважаю, нам краще обминути місто. Закупитися деінде... - Яромир виглядав тривожним, його насторожило сказане жінкою.

- Ти ж чув, що король заборонив будь-яку торгівлю, окрім міських ринків, - похмуро зітхнув Яромир. - А нам потрібно поповнити запаси.

Він нервово кусав губу. Усвідомлював, що Темпсі має рацію - без їжі та теплого одягу довго не протримаються.

- Гаразд, - буркнув він неохоче. - Але я все одно не розумію, чому тебе розшукують солдати. Що ти встиг накоїти? Чиєю нареченою надихався?

- Тут я ще нічию не крав, - безтурботно відповів Темпсі й пришвидшив крок. - Хіба думаєш, я єдиний на весь Тарк з блакитними очима? Таких тут, певен, не менше сотні.

- Можливо... Але щось мені підказує, що шукають саме тебе.

Яромир раптово схопив його за руку й зупинив.

- Послухай, як би там не було, тобі надто небезпечно йти до столиці. Може, варто змінити зовнішність? Ти ж можеш перетворитися... ну, хоча б на пузатого фермера? Або його жінку?

- Я не перевертень! - сердито відповів Темпсі, різко вирвавши руку. - Я не змінюю зовнішність.

- Тоді, може, нашлеш морок? Ілюзію якусь? Ти ж казав, це твоя спеціальність.

- Не для натовпу, - зітхнув Темпсі. - І не постійно. Це забирає забагато сил.

- Ну добре... Може, хоча б переодягнись? Я не знаю, кого саме вони шукають, але шансів, що тебе впізнають, надто багато. А я чув, місцевий кат - справжній майстер своєї справи. Після його «допитів» ти зізнаєшся, що вбив рідну матір... і ще й запік її з розмарином.