Глава 56 Арешт

Падіння виявилося недовгим, і раптовим. Хлопці гепнулися в якусь купу лахміття, що смерділа прілим потом, цвіллю та гниллю - певно, розбійники скидали сюди непотріб. Деякий час вони лежали мовчки, вчепившись у темряву, наче вона могла захистити їх від того, що відбувалося нагорі. Згори ще долітали уривки бою - металевий дзенькіт, крики, прокльони - та з кожною хвилиною звуки стихали, поки нарешті не запала тиша.

Максим підвівся першим, прислухаючись, ніби кожен рух міг порушити крихку рівновагу навколишньої темряви.

- Здається, все... - прошепотів він, - ...скінчилося.

Денис кивнув. Повітря внизу було сире, затхле, проте з лівого боку до них долинав легкий подув вітру - свіжий, гірський, з домішкою вологої землі. Вони рушили в тому напрямку, обережно ступаючи по камінню, й невдовзі вузький прохід привів їх до просторої печери.

Тут пахло порохом, старими шкірами й металом. У світлі кількох смолоскипів, що тьмяно жевріли по стінах, перед ними відкрилася картина: мішки зі скарбами, ящики з тканинами, розірвані подушки, зі зяючими боками, звідки сипалися коштовності. Груди, повні золота, мечі, обладунки, діамантові прикраси і... тіла? Ні - не зараз. Не дивитися. Не думати.

Серед усього цього безладу хлопці вибрали простий, але зручний одяг - сорочки, штани, грубі шкіряні чоботи. Денис намагався не думати про те, хто його носив до них - і чи живий він досі. Тепер вони скидались на синів якогось заможного фермера з провінції - достатньо охайні, щоб не викликати підозри, і водночас надто прості, щоб викликати зацікавлення.

- Бери ось це, - прошепотів Максим, кидаючи Денису невеличкий мішечок. Усередині задзвеніли золоті монети. - Заховаю в чобіт. Придасться.

Денис кивнув - але його увагу вже відволікло інше.

З глибини печери, з-під купи іржавої зброї, у темряві пробивалося слабке блакитне світло. Він підійшов, розгорнув мотлох і витягнув меч - довгий, тонкий, мов течія струмка, з лезом, що світилася примарним холодним сяйвом. Хлопець завмер, затамувавши подих. Це не був звичайний клинок. Він відчував - цей меч дихає, шепоче, спостерігає.

- Магічний... - прошепотів сам до себе, не відводячи погляду.

Десь серед мотлоху йому вдалося відкопати старі, але міцні піхви. Він причепив їх до ременя - і лише тоді, озброєні та переодягнені, хлопці покинули печеру.

Кам'яниста стежка, ледь помітна серед скель, привела їх до тракту. Перед ними відкрилася гірська дорога, широка, мов стрічка, що в'ється між сірими хребтами і спускається до долини. Там, далеко, де земля згущувалась у мряку, мовчазно стояло місто.

Синьогірськ.

З цієї висоти столиця Таркського королівства нагадувала неприступну фортецю - з масивними мурами, численними вежами й чорними стовпами диму, що здіймалися в небо і зливалися з хмарами. Вітер ніс з долини запах гарі, попелу й стічних вод. Місто пахло смертю.

Денис і Максим мовчки обмінялися поглядами.

- Нам туди? - глухо спитав Денис.

- А куди ще?

І не промовивши більше жодного слова, вони рушили вниз. Повільно, мов приречені. Долина все ближче обгортала їх димом, наче намагаючись заглушити кроки. При підніжжі міста, біля величезних дерев'яних воріт, панувала метушня. Каравани, вози, селяни, купці, вартові, лайка, крики, бійки. Вхід до міста ретельно охороняли - стражники перевіряли кожного, хто намагався пройти. Атмосфера була гнітючою, нервовою. Люди сперечались, штовхалися, дехто намагався пролізти без черги - і моментально отримував у відповідь.

- Мерщій! Нам не слід тут затримуватися... - прошипів Максим, хапаючи Дениса за руку.

Вони вже майже дісталися воріт, коли перед ними виринув чоловік у крислатому капелюсі й з важким мішком за плечима. Він загородив їм шлях, зиркаючи сердито.

- Куди прешся без черги, хлопче? - буркнув він, і його очі блиснули зловісно.

Максим зупинився, стискаючи Денисову руку ще сильніше. В повітрі висіла тривога, наче сама столиця передчувала - щось насувається.

Щось - страшне.

- Там наші батьки... - швидко знайшовся Денис і вказав рукою на вхід, де скупчився натовп людей.

Чоловік недовірливо зиркнув на них, але вирішив, що гаяти час не варто. Він роздратовано махнув рукою й повернувся до своїх справ.

Хлопці попрямували до брами, намагаючись зберігати спокій. Попри документи, що вони знайшли в печері, тривога не відпускала. А раптом вартові щось запідозрять? А раптом вони зовсім не ті, за кого себе видають?

І що це за підвищена обережність? Кого так шукають? У тому, що когось розшукують, у хлопців не було жодного сумніву. А якщо - саме їх? Їхні серця гупали в грудях так голосно, що, здавалося, той звук лунає аж у королівському палаці.

Вартовий з чорною, кучерявою бородою і колючим поглядом надто довго й уважно вивчав їхні документи. Ще уважніше він оглядав особисті речі, ніби сподіваючись знайти серед них скарб.

Скарбу у хлопців не було, зате був мішечок із золотими монетами, який Максим заздалегідь сховав у чобіт.

- А тепер покажіть вашу зброю, - вищирився вартовий.

Денис неохоче зняв меч із пояса й простягнув бородачу.

- Дуже дивний меч. Ніколи не бачив нічого подібного, - пробурмотів той, з цікавістю розглядаючи довге, тонке лезо з вигравіруваними магічними символами. - Не думав, що в простих селюків може бути королівська зброя. Де ти взяв його? Тільки не кажи, що знайшов у скрині своєї бабусі.

- Я знайшов його в горах, - відповів Денис щиру правду.

Та вартовий, здається, не повірив йому.

- Дійсно?.. А можливо, тобі його дали? Хто тобі дав його? Зізнавайся!

Чоловік погрозливо навис над ним, і Денис раптом зрозумів - він потрапив у халепу. І все - через власну дурість. Адже він навіть не вмів як слід користуватись мечем. Але все ж таки взяв його - про всяк випадок. І тепер гірко шкодував про свій вчинок. Цей меч просто нагадував йому про улюблену історію, та він чомусь не подумав, що у цьому світі в нього міг бути власник. І схоже, власник той чимось дуже завинив перед місцевою владою.