Глава55 Гордомисл

Гордомисл сидів на високому, позолоченому троні. У його тремтячих руках сяяла корона — та сама, яку він зірвав з голови свого старшого брата перед тим, як скинути його у прірву. Тоді він надійно заховав її. Іноді, після смерті матері, яка так і не змогла змиритися з втратою улюбленого сина, він діставав корону зі сховку і довго вдивлявся в її мерехтіння.

Та він так і не наважився одягнути її. Для Гордомисла корона стала символом гріха, нагадуванням про кров, пролиту за владу. Тіла Маркорада так і не знайшли — вочевидь, його забрали гірські води, віднесли геть за межі Таркського королівства. Але навіть через роки, спогади про той день поверталися з надокучливою наполегливістю. Він знову й знову переживав ту мить — коли брат зірвався вниз у безодню.

Чи шкодував він? Якби міг повернутися назад — чи зробив би це знову?

Без вагань. Так. Бо після того, що він почув від батька, Маркорад не мав права бути королем.

Раптовий гучний звук — схожий на вибух — прорізав тишу тронної зали. Гордомисл здригнувся. Із труби каміна сипонула сажа, змішана з тиньком. Поспіхом заховавши корону під плащ, він з тривогою втупився у камін.

У полум’ї з’явилася висока, худорлява постать, загорнута в чорний оксамитовий плащ. Незнайомець вийшов із каміна, ніби з якогось пекельного порталу, і повільно рушив до трону. Зупинившись, глибоко вклонився.

— Спеціальний кінець у справах особливої важливості від імені Його Величності короля Мокшанії — Путимира Великого.

Гордомисл ледве помітно кивнув.

— Мій повелитель наказав дізнатися, чи все готово до церемонії посвячення.

— Так, — сухо відповів Гордомисл. — Можеш передати своєму володареві: усе готово.

Посланець знову вклонився. Гордомисл уже сподівався, що на цьому його візит завершиться. Та чужинець, схоже, не поспішав зникати.

— Мій повелитель велів передати вам… попередження, — промовив він із ледь помітною паузою.

— Попередження? — погляд Гордомисла став крижаним. — Про що?

Посланець підвів очі. В них не було ані страху, ані співчуття — лише байдужа впевненість.

— Ваш брат. Він невдовзі прибуде до столиці.

Почуте змусило Гордомисла затремтіти. Але за мить він зібрався з думками й повернув собі звичну маску королівської холодності.

— Мій брат загинув багато років тому, — холодно мовив Гордомисл.

— Так, Ваша Величносте, — спокійно погодився посланець. — Але його тіла так і не знайшли.

— Він вижив? — У голосі короля, твердому як камінь, раптом прозвучали зрадницькі нотки тривоги.

— Ваш брат не залишив цього світу. Він став іншим… нелюдом. І тепер, здобувши достатньо сили, прямує сюди, аби на законних підставах вимагати те, що належить йому — корону, яку ви щойно заховали.

Гордомисл зблід. Його руки знову затрусилися. Він не мав підстав не вірити посланцю самого Путимира Великого.

— Мій Володар велів не лише попередити вас, але й передати це, — сказав посланець і витягнув з-за пояса важкий медальйон: кривавий камінь, оправлений у золото, із магічними символами, викарбуваними навколо.

— Це — Камінь Тиші. Він поглинає будь-яку магію. Ваш брат не зможе скористатися своїми чарами. Його Величність Путимир Великий бажає зустрітися з ним особисто.

Посланець низько вклонився — і зник. Наче розчинився у повітрі.

Гордомисл завмер. Він майже був готовий повірити, що все це йому примарилось, та кривавий медальйон, що тьмяно мерехтів у світлі смолоскипів, був незаперечним доказом: Марк жив.

І він йде сюди.

Король подзвонив у срібний дзвоник. За мить у тронну залу ввійшли слуги. Гордомисл коротко наказав покликати королівського слідчого.

Громобой не змусив себе довго чекати. Його кроки були розміреними й упевненими. На перший погляд він більше нагадував добродушного фермера, ніж людину, що розкривала змови і ламала волю найвідданіших. Проте ця зовнішність була оманлива.

За щирою посмішкою ховався вовчий вищир, а в очах, за вогниками веселощів, — ховалася безжальна жорстокість.

Громобой не знав жалю. Він любив допитувати особисто — і після таких допитів навіть найстійкіші в’язні були готові зізнатися у чому завгодно.

Якщо посланець Путимира не помилявся, і брат, про якого не було жодної звістки понад пів століття, справді повернувся — він про це пошкодує. І перш ніж передати його в руки вампірів, Гордомисл дозволить Громобою... трохи розважитися з негідником.

— Ваша Величносте, ви бажали мене бачити? — промовив слідчий медовим, навіть лагідним голосом.

Гордомисл підняв на нього очі, у яких палала злість, змішана з тінню страху.

— Так. Сьогодні я отримав звістку — до столиці прямує вкрай небезпечний злочинець. Його треба схопити. І привести мені. Особисто.

— Маєте якісь прикмети? — поцікавився Громобой, хитро примружившись.

— Він може бути ким завгодно. Але… я гадаю, він залишився тим самим хлопчиськом. — Голос короля став глухим, майже задумливим. Він відвернувся до вікна, за яким неспокійно сновигали хмари, спалахуючи блискавицями. — Так... він такий самий, як того дня, коли я востаннє бачив його.

Громобой уважно спостерігав за ним. Він здогадався:

— Отже, мова про вашого зниклого брата?

Посмішка, що з'явилася на його вустах, була радше хижим оскалом, ніж проявом радості. Громобой знав правду. Він був сином Уласа, найвірнішого союзника Гордомисла, і водночас — його єдиним другом. З дитинства вони разом мріяли про день, коли Маркорад зникне назавжди. У їхньому таємному сховку під руїнами старої вежі вони вигадували, як позбутися старшого брата: допити, приниження, холодна помста. Але мрії залишилися мріями… тоді.

— Я думаю, це він. Я не маю сумнівів — Маркорад повернувся, — тихо, але з люттю промовив король.

— Невже таке можливо? — прошепотів Громобой.

Гордомисл подивився на нього з такою серйозністю, що в повітрі ніби стало важче дихати.

— Він уже не людина. Але байдуже, чим він став. Його суть залишилась — моя тінь, мій страх, мій вирок. І я не дозволю йому зруйнувати те, заради чого я зрадив усе.