Глава51 Перемога

Темпсі стояв на колінах посеред площі мертвого міста, опираючись на меч, який дивним чином перенісся разом із ним з ілюзорного світу. Десятки тисяч палаючих очей проклятих істот стежили за кожним його рухом. До нього підійшла середня з трьох Сестер і лагідно поклала руку на плече.

— Я переміг? — прошепотів він, ледве дихаючи.

— Ні... Але ти здобув право на другий раунд. Піднімайся.

Темпсі обвів поглядом площу. Очі затуманені. Тіло знеможене. Але він встав.

На нього дивився Вій.

— Твій хід... — пророкотав він. — Не змушуй чекати.

Темпсі зібрав останні сили й твердо заявив:

— Я викликаю Микулу Чорного — брата Гівара, якого той зрадив, відправивши до Скельника!

Його голос прорізав мовчання. Очі всіх істот звернулися до нього.

— Князь Микула! — вигукнув він. — Я знаю, що ти тут, серед проклятих і загублених. Ти не загинув у лісах, борючись з нечистю. Я бачив, як вовкулаки схопили тебе. Тепер твій зрадник тут — і в тебе є шанс помститися. З честю піти до Ірію!

Настала тиша.

Гівар хмикнув і посміхнувся.

— Ні на що тобі надіятись. Ти програв. Мій брат честі не мав ні за життя, ні після. Ти знову зробив хибний вибір.

— Помиляєшся!

Раптом роздався гучний голос. Із натовпу вийшла кремезна постать у скривавленому лахмітті, оплутана залізними ланцюгами. Чоловік скинув каптура — спотворене, але горде обличчя обернулося до Гівара.

— Я — князь Микула Чорний. І я тут, щоб покласти край твоїм злочинам. Ти зганьбив наш рід. І будеш покараний.

Микула простягнув руку, і посох чаклуна почав тремтіти в повітрі.

— Брешеш! — завив Гівар. — Але навіть якщо й ні… я не здамся!

Та не встиг він закінчити, як скрикнув. Посох вислизнув з рук і вмить розсипався попелом.

Микула розсміявся — глухо, зловісно.

Із тіні за його спиною вийшла жінка. Її довге сиве волосся спадало до самих ніг, навколо яких звивалися чорні гадюки.

— Сину, — промовила вона. — Настав час відповісти за все.

Вона простягнула до нього кістляву руку. Її пальці були всіяні блискучими перстнями. Чорні слимаки повзли з них додолу і зникали в пащах змій.

Гівар зблід і зробив крок назад…

— Ні... ще не пора, — тихо прошепотів Темпсі, ледве тримаючись на ногах. — Мені ще стільки треба зробити…

Жінка посміхнулася. Лагідно, але в цій усмішці крилося щось невідворотне.

— Час твого перебування у світі живих скінчився, — промовила вона. — Ми давно чекаємо тебе. Надто давно.

— Ми?.. — Темпсі збентежено озирнувся. — Про що ти?

Вона мовчки вказала рукою за спину.

З темряви виступили примарні постаті. Найперше — високий чоловік із довгим сивим волоссям і палаючими очима. Кожен його крок луною віддавався в грудях Темпсі.

— Гівар! — прогримів його голос, наче грім серед зруйнованих мурів. — Ти зрадив рід Чорних. Знищив усе, що ми будували віками. Не про це я мріяв. І ти це знаєш. Прийшов час відповісти.

Примари оточили чаклуна.

— Не підходь до мене! — заверещав Гівар. — Темпсі! Негайно припини це! Я наказую тобі!

Хлопець повільно підвів очі. Вони стали спокійними, мов вода перед бурею.

— Ти більше не можеш мені наказувати. І я не можу зупинити це… — сказав тихо, але твердо.

— Ти не знаєш усієї правди! — Гівар захлинувся у відчаї. — Ти навіть не знаєш, хто ти є насправді. Ти не можеш зробити це зі мною!

— Я знаю, хто я… — Темпсі підвів голову.

— Марк! — викрикнув чаклун. — Ти маєш зупинити це!

Темпсі здригнувся. Це ім’я... Його ніхто не вимовляв вже давно. Особливо він.

— Марк помер. Йому щойно виповнилося вісімнадцять, коли його вбили. Коли мене вбили. За те, чого я ніколи не прагнув! — вигукнув він і змахнув мечем у повітрі, наче хотів розрубати саму долю.

— Пробач мені, Марку! — молився Гівар. — Я не знав… клянуся! Я не розумів, що творю! Ти пожалкуєш про це…

— Елайна була єдина, кого я кохав. Єдина! — голос Темпсі задзвенів, як струна. — Але ти… ти відібрав її у мене. І тепер благаєш про жалість? Про жалість, якої сам не знав?

— Невже ти справді думаєш, що моя смерть щось змінить? Що вона поверне її? Ти такий самий, як я…

— Ні! — очі Темпсі спалахнули. — Я не стану таким, як ти. Ніколи.

— Ти… ти нічим не кращий…

Та не встиг він договорити. Гадюка, що повзла непомітно по його нозі, різко обвилася навколо шиї й застулила йому рота. Він захрипів. Ще кілька змій миттєво скували його руки й ноги. Чаклун опинився в самому центрі жахливого клубка. Його обличчя ще миготіло в тіні, ще кричало щось беззвучне — але було вже пізно.

Пронизливий крик розпанахав повітря — і стих.

Разом із гадюками зникло й тіло Гівара. Лише попіл і тиша.

Темпсі стояв, важко дихаючи. Перед ним — ті, хто з'явилися на його заклик. Рід Чорних — колись прокляті, потворні, а тепер — величні. Їхні обличчя випромінювали силу й гідність.

Одна з жінок вийшла вперед. Її чорне волосся спадало хвилями, очі були прозорі, блакитні, як крижана вода.

— Візьми, — мовила вона, простягаючи йому перстень із рубіном. — Це твій. Ти звільнив нас від прокляття. А з ним — і наш рід, і все, що йому належить, — тепер твоє.

Вона обережно одягла перстень йому на палець.

— Я… — Темпсі опустив очі. — Я не маю права…

— Мій любий хлопчику, — жінка ніжно торкнулася його щоки. — Відкинь сумніви. Ти зробив усе правильно. А тепер — прощавай.

Вона поцілувала його в чоло і ступила назад.

Усі постаті роду Чорних підняли очі вгору — й перетворилися на блакитні блискітки, які злетіли в небо, полишаючи царство Вія. Лише їхнє світло ще мерехтіло у сутінках.

Темпсі простягнув до них руку — мовби просив узяти його з собою… або хоча б не залишати назавжди.

Перстень на його пальці палав блакитним сяйвом — таким, як і душі предків.

Із далечини повіяв вітер.

Темрява оповила його, наче плащ. Він не встиг зреагувати — його затягнуло в стрімкий потік. Немов у крижану воду — і біль. Не просто біль, а той самий… той, що він відчув у мить своєї смерті.