Глава 50 Поєдинок

Враз усе довкола змінилося.

Світ затьмарився - і знову спалахнув яскравим, сліпучим світлом. Темпсі опинився у широкому палацовому коридорі. Стеля висока, мармурові колони сяють під полиском люстр. Повітря - свіже, навіть трохи солодке.

Перед ним стояв маленький хлопчик - білявий, із ясними очима. Йому було не більше чотирьох.

- Ну, Марк, давай ще раз... Ну, Марк... - благально глянув на нього дитина.

- Ні, досить на сьогодні, - відповів він з м'якою посмішкою. - Уже пізно.

Він любив його. Любив понад усе - попри перестороги матері, попри заборони. Догоджав йому у всьому.

І саме це - призвело до фатального.

- Ну ще разочок... обіцяю, що останній! - занив хлопчик.

- Обіцяєш?

- Обіцяю!

Він засміявся - щиро, щасливо - й побіг коридором.

- А ну, спіймай мене!

Темпсі озирнувся. Щось було не так.

Це не реальність. Це - спогад.

Забутий, витіснений. Біль, про який волів не згадувати.

Але поки що - жодної небезпеки.

Він побіг за хлопчиком - і без зусиль наздогнав його. Гордомисл зупинився перед знайомими дверима - до батькового кабінету. Туди їм було заборонено заходити.

І саме туди малий намірився зайти.

- Стій, Гордомисле! - вигукнув Темпсі, але вже запізно.

Двері прочинилися, і брат прослизнув усередину.

Марк - тоді ще хлопець - пішов за ним, знаючи: порушує батьківський наказ. І якщо його знайдуть - буде жорстоко покараний.

Король Мстислав його не любив. Іноді здавалося, що батько волів би, аби він взагалі не народжувався.

У кабінеті було темно і прохолодно.

Гордомисл стояв біля великого дубового столу, захоплено роздивляючись дивний механізм - з металу і скла, з зубчастих коліщат і тонких спіралей.

- Не чіпай! - прошепотів Марк, коли побачив, як брат простягає до нього руку.

- Але тут так цікаво...

- Я знаю. Але ми маємо піти, поки нас не побачили.

Він узяв малого за руку й потягнув до виходу. Та раптом зупинився.

Коридором хтось ішов. Кроки швидкі, впевнені.

- Сюди! - прошепотів він і впхнув Гордомисла до старої шафи з мапами.

Вони втиснулися всередину, між пергаментами. Темпсі прикрив братові рота долонею.

- Тихо. Якщо нас знайдуть - нам кінець.

Мені точно, - подумки додав.

Двері розчинилися з гуркотом.

До кабінету увійшли король... і королева.

Він одразу впізнав її. Та сама - рудоволоса жінка з його видінь. Красива, але з холодом у погляді.

- Думаєш, я дурень? - голос Мстислава дрижав від злості. - Думаєш, я не зрозумів, що сталося на полюванні?

- Про що ти? - королева усміхнулась спокійно.

- Це ти підіслала тих найманців, аби вбити мене!

Він схопив її за плечі, різко трусонув. Гордомисл злякано пискнув. Марк затиснув йому рота.

Король поглянув у бік шафи. Серце Марка застигло.

- Це не правда, - мовила королева, підступивши ближче. - Це Улас... Ти довіряєш йому занадто. А він хоче знищити тебе і зрадити королівство.

- Замовкни! - Мстислав грубо відштовхнув її.

- Думаєш, я не знаю, що ти хочеш одягнути корону на голову свого покидька?

- Не смій так говорити про власного сина, - прошипіла вона, і в її голосі задрижала лють.

- Він не мій син. Він бастард! І не має права...

Світ обірвався.

Темрява поглинула все.

Він знову стояв у камері. Голі стіни. Один смолоскип - мерехтить, мов останнє полум'я надії. Приміщення нагадувало палац чаклуна. На стінах - гачки, мотузки, щипці. Інструменти для болю.

Темпсі відчув, як холод стелеться спиною. Страх - повільний, липкий - просочувався в душу.

Це був тільки початок. Прелюдія до поєдинку, якого вимагали Долі.

Він мусив вистояти.

Двері відчинилися. Увійшов король.

Мстислав. Високий, суворий, у темному одязі. Його погляд - крижаний. У ньому не було жалю.

За ним - невисокий, сутулий чоловік з хижими очима.

Улас.

Саме про нього попереджала мати. Його права рука, його тінь.

Улас тримав у руках кришталеву чашу - наповнену прозорим напоєм.

Він огидно посміхався Темпсі, а вірніше принцеві Марку, бо саме ним і був хлопець в ілюзії, яку створив для нього чаклун. Це був один з його втрачених спогадів, і тут йому було вісімнадцять, вірніше - це було за декілька днів до його повноліття.

При появі короля Марк швидко схилився в поклоні, як того вимагав етикет.

- Підійди но сюди, - наказав йому король.

Хлопець слухняно підійшов до батька. Той уважно роздивлявся його, наче бачив уперше.

- Незабаром твоє повноліття, і згідно з нашими законами ти маєш пройти церемонію помазання на престол. Проте я і мої піддані маємо сумніви щодо твого походження.

- Я не розумію, про що ви, батьку... - прошепотів Марк, не наважуючись підняти голови й подивитися в очі батькові.

Недобре передчуття стиснуло його серце.

- Не смій називати мене батьком! - розлючено вигукнув король і вдарив кулаком по столу. - Ти бастард! Виблядок! І ти не маєш ніякого права на корону.

Марк мовчки проковтнув образу. Він ніколи не прагнув влади, хоча його готували до цього з дитинства. Його серце прагнуло зовсім іншого - волі. Побачити світ, інші країни, і море.

- Я не прагну ні влади, ні корони. І якщо на те ваша воля - я готовий зректися престолу на користь Гордомисла.

- Зректися? - голос Мстислава набув отруйної насмішки. - Надто багато людей вірить у те, що саме твоє правління врятує королівство від занепаду і розвіє тінь, що нависла над ним. Те пророцтво, згідно з яким ти знищиш короля-вампіра, надто популярне. Твоє зречення посіє смуту і розбрат. А мені це не потрібно.

- Чого ж ви хочете від мене? - голос Марка був спокійний, але всередині щось стискалося, як струна.

- Для всіх буде краще, якщо ти зникнеш. А ще краще - помреш.

Марк підняв очі й злякано подивився на батька. Той зробив знак рукою, і Улас простягнув хлопцеві чашу.

- Пий, - холодно наказав він. - Випий - і всі проблеми зникнуть.