Глава49 В царстві Вія

Яромир, стискаючи зуби від болю, вивільнив закривавлену руку з пащі потвори. Його погляд упав на меч, що лежав поруч, за кілька кроків. Ще одна секунда — і було б пізно. Напруживши тіло, він різко рвонувся вперед, перекотився, схопив зброю й з останніх сил кинув її у Гівара.

Лезо розітнуло повітря з глухим свистом — і вдарило чаклуна в плече.

— Аааргх! — зойкнув той і похитнувся, закляття на мить затремтіло на його вустах, ніби вагаючись між вогнем і тінню.

Темпсі скористався моментом.

Він рвонувся вперед мов буревій — ні страху, ні болю в очах, тільки рішучість. Посох, що щойно світився у руках Гівара, знову потрапив до рук Темпсі, коли він обома руками вчепився в чаклуна.

— Ще не кінець! — вигукнув він крізь гарчання темної магії, що збиралася навколо них клубками. Повітря навколо скипіло, потемніло, простір тріснув.

Та було запізно.

Закляття вже вирвалося з вуст чаклуна, пульсуюче й криваве, як відлуння чужого серця. Воно обвило їх обох — Темпсі й Гівара — спалахом червоної блискавки, що вдарила в землю з гуркотом.

Зореслава встигла лише закричати:

— Ні!!

Світло й тінь зійшлися в одній точці. Земля розверзлася, і все навколо закрутилося у вир темряви, з якого виривалися обривки закляття, немов крики з іншого виміру.

Гівар і Темпсі зникли в ньому — поглинуті вибухом криваво-чорного світла, ніби вирвані самою рукою долі.

Все стихло.

Потвори зупинилися. Яромир, заливаючись кров’ю, втупився в місце, де щойно стояв Темпсі. На чорному камені залишився тільки посох — розколотий, з якого струменіла ще жива, але надтріснута сила.
---

Гівар стояв посеред руїн сплюндрованої міської площі, освітленої полум’ям, що виривалося з глибоких тріщин, якими була спотворена земля. Повітря гуло низьким стогоном з-під землі, наче саме підґрунтя страждало від якогось прадавнього прокляття. Його оточували істоти — ті самі, що схопили його і привели сюди. Вони були повсюди — сотні, тисячі, десятки тисяч… Сиділи на дахах зруйнованих будинків, причаїлися серед почорнілих рештків дерев, що хрустко тріщали від полум’я, ховалися у тінях — наче саме темрява породила їх.

Це були страшні, скалічені форми життя — зігнуті, потворні, з тілом, схожим радше на згусток болю, ніж на плоть. Їхні очі, палаючі голодом і безсилою злобою, були звернені в один бік — на самотню, тендітну постать, що стояла перед височенною горою з кісток та людських черепів, вибілених часом і вітром.

Льодяний вітер виривав шматки попелу з неба і розвівав волосся й плащ постаті. Полум’я відбивалося в золотій короні, що вінчала її голову — як знущання над світлом, як кривавий символ понівеченої влади.

Гівар, пригнічений видовищем, повільно підійшов ближче — кожен крок віддавався луною у напівживому камінні під ногами. Він вдивлявся в обличчя того, хто стояв перед троном із металу, кісток і дорогоцінного каміння — конструктом, що мовби виріс із самої плоті цього царства смерті.

— Темпсі?.. — хрипко вимовив він, не вірячи власним очам.

Хлопець навіть не здригнувся. Його погляд залишався прикутим до вершини гори — до конструкції, що нагадувала трон… або вівтар, на якому приносили в жертву не плоть, а пам’ять.

— Як це можливо? — голос чаклуна зірвався на зойк. — Ти ж… помер! Я бачив це на власні очі!

Темпсі нарешті повільно повернув голову. Його погляд, спокійний, глибокий, сповнений знання — упав на Гівара. І в тому погляді було щось незбагненно чуже. Щось, що виходило за межі людського.

— Не все те, що ми бачимо, є правдою, — промовив він, і в його голосі звучала печаль, стара як світ. — І ти більше не маєш влади наді мною.

Він простягнув руку до шиї, зірвав нашийник — той самий, що колись був символом поневолення, болю, страху — й пожбурив його під ноги чаклуна.

Металевий звук удару об землю прозвучав, наче розлом у самій реальності.

І враз — усе стихло.

Мовчання було оглушливим. І в тій тиші почулося щось інше — глухий, важкий гул. Земля під ногами здригнулася. Вітер змінив напрямок. Небо затяглося чорними хмарами, немов хтось погасив сонце.

З вершини гори кісток, повільно, важко, наче виринаючи з нутра світу, з’явилася постать. Вона була велетенською, кремезною, наче зліпленою з болота невдахою-скульптором. Її тіло парувало, обсипалося грудками вологого ґрунту, з якого вивергалися хробаки. Мох та лишай укривали її плечі, а обличчя було позбавлене риси — тільки чорні порожнини там, де мали бути очі.

Кожен її крок супроводжувався глухим, карбованим ударом — наче час знову почав рахувати свої останні миті.

Це був не просто велетень. Це був Вій. Володар краю, де все забуто. Той, перед ким навіть смерть опускає очі.

Його очі були прикриті масивними повіками, а густі, довгі вії сягали землі. Він ледве рухалася, наче сама вага століть тиснула на його ї плечі.

Вія супроводжували троє жінок.

Старша — зігнута, в жалюгідному лахмітті. Її сиве волосся звисало клаптями, ніби павутина, по горбатим плечам.

Середня — велична, мов королева. Вона йшла в сукні кольорів морської безодні — блакитного й глибокого зеленого. Її чорне волосся розвівалося позаду, мов крила, злиті з темрявою цього світу. В ньому блищали коштовні камені — або зорі. А може, це й були зорі.

Наймолодша — ще дівча. Її волосся золотилось пшеницею й квітами. У її погляді жила тиша полів, світанкова чистота і непорочність. Вона була світлом, що ще не згасло в цьому проклятому світі.

При їх появі Темпсі опустився на коліно. Нахилив голову низько — в глибокій пошані.

Гівар заціпенів. Він дивився то на четвірку, що з'явилась з темряви, то на Темпсі, який терпляче мовчав, очікуючи.

— Хто з вас посмів потурбувати мене і призвав до вищого суду? — загримів голос істоти. Його луна прокотилась руїнами, змусивши навіть полум’я схилити язики.

Жінки обережно допомогли йому сісти на трон, що височів на вершині гори кісток.

Темпсі підвівся. Його силует був твердим і світлим у тінях цього світу.