Глава 48 Знову в чаклуна

— Схоже, твої почуття до цього покидька так і не згасли, — промовив він із насмішкою.

Зореслава здригнулась. Обличчя спалахнуло вогняним рум’янцем. Вона опустила погляд, сподіваючись, що той не помітить, як сильно тремтять її руки.

— Темпсі… Підійди ближче.

Хлопець, мов крізь сон, покірно рушив уперед. Жодного погляду на неї — ні натяку на емоцію. Його мовчазна слухняність холодом пробігла Зореславі по спині.

«Що відбувається?» — у відчаї подумала вона. — «Чому він знову кориться тому, хто з ним так жорстоко вчинив? Це не може бути добровільно…»

Тільки тепер вона помітила залізний нашийник на його шиї — важкий, темний, тавро рабства.

— На коліна! — різко скомандував Гівар.

Темпсі повільно опустився, на коліна.Чаклун насолоджувався моментом, кидаючи на дівчину погляд, сповнений тріумфу.

— Бачиш, дівко… — прошипів він. — Навіть найноровливішого можна зламати. Можна зробити рабом. Цілуй!

Він підставив йому чобіт. Темпсі не вагаючись, схилився й торкнувся вустами брудної шкіри.

Зореслава зціпила зуби, сльози стискали горло.

— Досить! — різко вигукнув чаклун. — Тепер… поцілуй її. Вона завжди бажала лише тебе. Час здійснити її мрію.

— Не смій торкатися мене! — зойкнула вона, коли Темпсі повільно підійшов.

Його очі — порожні, наче скляні. Лице — відсторонене, як у ляльки. Вона вдарила його по щоці, але той і не здригнувся. Ніби не відчув нічого.

Чаклун не відводив погляду, мов спостерігач за виставою. А Темпсі… нахилився й припав до її вуст.

Спершу вона застигла, розчавлена. Але щось у тому дотику змусило її серце забитися швидше. Його губи були теплими. Не мертвими. Не бездушними. Вона втратила волю до спротиву, ніби все, що сталося, зникло десь у тумані.

Її серце розривалося від протиріч: біль, зрада, пристрасть, надія. І раптом — вона відповіла на поцілунок. Не як раніше, не як в башті — цей був глибшим, відчайдушним. Їй здавалося, що щось у ньому ламається. Що її ніжність здатна пробити прокляття.

Вона відчула, як тремтять його руки, незграбно стиснувши її талію.

— Темпсі… — прошепотіла вона, вдивляючись в його обличчя. — Отямся… Він не має влади над тобою. Чуєш?

Але він мовчав. Його очі лишалися пустими.

— Досить! — раптом зірвався Гівар. — Темпсі! До мене! Зараз же!

Хлопець відірвався й слухняно повернувся до чаклуна. Його постать, така мовчазна і покірна, виглядала наче зламаний дух.

Гівар схопив його за підборіддя, нахилив до себе й заглянув прямо в очі — спалах ненависті, розпечений до білого жару, відбився в його погляді.

— Ти знаєш, що робити, чи не так? — холодно мовив чаклун, передаючи Темпсі довгий, мисливський ніж.

Хлопець узяв його, як машина — без вагань, без страху, без будь-якого сліду людяності. Повільно, мов у тумані, він підійшов до жертовника.

— Ні! — закричала Зореслава. Її голос зірвався, зірвався мов струна. — Темпсі! Ні! Борися! Ти повинен боротися!

Але він не реагував. Очі його залишались порожніми, відстороненими, наче тіло вже давно покинув справжній Темпсі, і лиш оболонка тепер виконувала наказ.

Різкий рух. Блиск сталі. І раптом — глухий звук, коли лезо з силою увійшло в груди Яромира.

— Нііі! — Зореслава скрикнула з такою силою, що здавалось, душа її розірвалась. Вона хитнулась і втратила рівновагу, але один з вовкулаків встиг зловити її, бризнув їй в обличчя водою.

Гівар, вкрай задоволений, схопив її за плече й підштовхнув ближче.

— Дивись! — прошипів він. — Це твоя вина. Це все через тебе.

На кам’яному вівтарі нерухомо лежав Яромир. Кров повільно стікала з його вуст.

Зореслава крізь сльози вдивлялась у Темпсі, який усе ще стискав ніж. Руки його тремтіли.

— Що ти накоїв? — прошепотіла вона. — Що ти...

І тоді він — здригнувся. Його погляд ніби на мить став іншим. Людським.

— Темпсі, підійди сюди, — голос Гівара знову прорізав повітря, немов крига. — Вбий себе. Зроби це. Нехай вона бачить. Нехай знає, що ви обоє загинули через її любов.

— Прошу... — хрипко видихнула Зореслава, — не треба... будь ласка...

Гівар більше її не слухав. Його очі палали.

Темпсі, мов привид, повільно підніс ніж до своєї шиї. Його рука не тремтіла. Вона була мов камінь. Очі, холодні, спостерігали за чаклуном — ніби чекали останнього наказу.

Зореслава не витримала. Вона заплющила очі, затуливши долонями обличчя.

Тиша. Смертельна тиша.

Зореслава заплющила очі. Не хотіла бачити, як він помре.

Але нічого не сталося.

Раптом — глухий крик. Вона розплющила очі — Гівар упав, тримаючись за груди. В ножі, що стирчав з його тіла, бризнула кров.

Темпсі схопив посох. Один удар — і вовкулака, що кинувся до господаря, відлетів убік.

Яромир, залитий кров’ю, підвівся. На мить усі застигли. Потім він схопив меч, що загубив ворог.

Вовкулака, що тримав Зореславу, випустив її й утік.

Дівчина опустилася на підлогу. Тіло тремтіло. Голова пливла.

Яромир притиснув її до себе. — Все добре... — прошепотів, гладячи її волосся. — Все вже позаду...

— Ні... — вона спробувала вирватися. — Я бачила, як він... вбив тебе. Кров... стільки крові...

— То була ілюзія. — Він міцніше стиснув її. — Він зламав її.

Зореслава торкнулася його щоки. — Ти... живий.

Але в серці — порожнеча. Радість не приходила.

— Але як?.. Він же був під контролем...

Погляд ковзнув на Темпсі. Той стояв осторонь, посох — напоготові. Гівар лежав на підлозі, з рота і носа текла кров.

Темпсі посміхнувся. І в ту ж мить — серце дівчини обпік спогад: його поцілунок. Живий, палкий. Вона відвела погляд.

— Ти не маєш турбуватись про нього, — тихо сказав Яромир, дивлячись на Темпсі холодно. — Все скінчено.

Але він помилявся.

Смолоскипи спалахнули. Світло стало червоним, мов кров. Тіні ворухнулись.

Кам’яні істоти — прокинулися.

— Що це таке?.. — прошепотіла Зореслава.

Темпсі зрозумів першим. Виставив посох.