Глава 47 Дуель

Бикоріз першим атакував хлопця, зробивши випад мечем, який одразу ж був відбитий. Чоловіки закрутилися над самою прірвою в божевільному танку смерті. Тендітний магістр, хоча й здавався надто юним, та в спритності й майстерності перевершував свого противника. Ще декілька випадів і ударів мечем, і Елайджа від захисту перейшов у атаку. Бикоріз швидко зрозумів, що помилявся щодо юнака. Він намагався взяти ситуацію у свої руки, та це йому не вдавалося. Ось він спіткнувся й упав на коліно. Елайджа, скориставшись нагодою, вибив меч із його рук.

— Так його! — зрадівши, закричав Денис.

— Ми перемогли! — підтримав друга Максим.

А Зінька подумала, що інакше й бути не могло, бо хороші хлопці завжди перемагають поганих. Елайджа нахилився за мечем ватажка, і в цей момент сталося те, чого ніхто не міг передбачити: один із розбійників усе ж таки не стримався, і кинув ніж у хлопця. Той влучно увіткнувся йому в груди, ближче до плеча. Елайджа здригнувся, його вродливе обличчя спотворила гримаса нестерпного болю. Бикорізу вистачило цього часу, щоб скористатися нагодою. Він схопив меч і атакував пораненого хлопця з новими силами. Магістр хоробро відбивався, проте надто швидко втрачав сили.

— Припиніть негайно! — у відчаї вигукнула Зінька. — Негайно припиніть це божевілля!

Дівчина кинулася до чоловіків. Хтось із розбійників підставив їй ногу, і вона впала на землю під голосний регіт. Хлопці хотіли було допомогти їй, та гострі леза впилися їм у груди.

— А ну стояти... — велів їм розбійник із рудою, скуйовдженою бородою, в якій застрягли залишки їжі.

Зінька тим часом ударила по обличчю розбійника в хустині, який хотів було схопити її за волосся, і розбила йому носа. Розбійник усе ж таки схопив її і, заломивши руки за спину, міцно зв’язав їх товстою мотузкою. Та ж сама доля чекала і хлопців. Тим часом Елайджа з останніх сил захищався від ударів Бикоріза, які ставали дедалі жорстокішими, при цьому відступаючи до краю прірви.

— Ух ти ж щеня... — прошипів розбійник.

Його обличчя вкрилося краплями поту. Магістру ж вартувало багатьох зусиль продовжувати бій. Він знав, що важко поранений, проте болю не відчував — лише смертельну втому. Хотілося впасти на землю й віддатися на волю провидіння. Але дана Феодорію клятва змушувала його стояти до кінця. Бикоріз завдав наступного удару. Його меч із дзвоном вдарився об меч Елайджі, висікаючи іскри. Тепер уже ніхто не мав сумнівів щодо того, хто переміг. Магістр раптом оступився, і зірвався в прірву.

Зінька пронизливо закричала, намагаючись звільнитися з рук розбійника, який міцно тримав її.

— Бачиш, лялечко — я переміг...

— Покидьок! — з ненавистю просичала вона. — Ти вбив його, і це був нечесний поєдинок. Твій товариш поранив його!

Та її слова ніяк не вплинули на розбійників.

— Я виграв цей поєдинок! — вперто проговорив Бикоріз, посміхаючись. — Мені шкода, що він зірвався в прірву. За нього можна було б отримати непогані гроші.

З цими словами він міцно стиснув підборіддя дівчини й пильно заглянув у її заплакані очі.

— А ну відпусти її, — не стримався Денис.

— А що це у нас тут пискотить? — Бикоріз відпустив Зіньку й повільно підійшов до хлопців. — Почую ще хоч слово — відправишся за своїм другом.

— Тільки спробуй, — кинув Максим.

— І спробую... — прогарчав у відповідь розбійник, що тримав його, і, не гаючи часу, потягнув хлопця до прірви. — Невелика втрата. За тебе все одно багато не заплатять.

На щастя, Бикоріз втрутився. Зробив він це, звісно ж, не з милосердя, а з жадібності. І так втратив чималу суму через власну пихатість — ту, яку міг отримати за Елайджу. А тепер той дістався на поталу воронам і вовкам.

Розбійники зв’язали наших друзів і потягли до печери, де зберігали награбоване добро.

Зінька сиділа на прохолодній підлозі печери, притулившись спиною до сирої стіни. Її затьмарений сльозами погляд був спрямований кудись за межі темного сховку, а можливо й за межі цілого світу. Денис обережно притулився до сестри й поклав голову їй на плече.

— Знаєш... я постійно вірив, що все буде добре. Як у тих історіях, які ми читали дітьми. Я думав, ми знайдемо інших двох нащадків, заведемо Годинник і повернемося додому. Та все сталося не так, як гадалося. Елайджа — загинув. Ми в полоні у розбійників, а ті двоє — взагалі незрозуміло, чи ще живі. І без магістра все це... втрачає сенс.

— Ні! — вперто заперечив Максим. — Не втрачає. І я не вірю, що Елайджа загинув. І ніколи не повірю. Він прожив не одну сотню років. Веліно! Скажи їм...

Жінка лежала в кутку печери, згорнувшись калачиком. Вона навіть не ворухнулася. Загибель Елайджі була їхнім спільним горем, але саме Веліна, здавалося, втратила щось значно більше. Інтуїція підказувала: з магістром її пов’язувало не лише спільне минуле, а й щось глибше, особисте.

Ніхто не відповів Максимові, не підтримав його. Проте хлопець не збирався здаватися.

— Чуєте? Я не вірю в його смерть!

Розбійник на прізвисько Пес, втративши терпіння, підійшов до хлопця й щосили хльоснув батогом по плечах.

— А ну, стули пельку, — загарчав він. — А не то я забуду про наказ і трішки розважуся з тобою...

Він зловісно показав хлопцеві мисливський ніж.
— Відійди від нього! — вигукнув Денис, ладен перегризти горло кривдникові.

Розбійник хтиво посміхнувся, граючись ножем у руці, і повільно наблизився до хлопця. Раптово схопив його за волосся й, попри істеричний лемент Зіньки, волоком витягнув на середину печери.

— Не думаю, що буде велика шкода, якщо я трохи розважуся з тобою, — прошипів він, вивертаючи слова отрутою.

Гарячий, смердючий подих обпік Денисові вухо і шию. Від смороду поту та часнику його почало нудити. Та це було лише прелюдією до жахіття. Пес рвучко зірвав із нього брудний плащ і споловілу сорочку.

— Ти ж будеш слухняним хлопчиком, так? — прошепотів він, схиляючись над ним, мов хижак.

І в ту ж мить батіг опустився на оголені плечі. Різкий біль прорізав тіло, залишаючи кривавий слід. Денис здригнувся, проте зі стогоном втримався на ногах. Ця впертість лише розлютувала мучителя. Ще один удар. І ще.