Глава 46 Знову в пекло

Слова Лісового Володаря вдарили Темпсі, як крижаний вітер у розпалену рану.
Його тіло - ще не зцілене від болю. Його душа - ще у кайданах тортур.
Він пройшов крізь пекло, яке влаштував йому Гівар. І втік. Ціною волі. Ціною себе.
І ось тепер - повернутися?.. Назад?.. У ті самі темні нутрощі жаху?

Темпсі мимоволі затремтів. В його очах - паніка. Він похитав головою, відступаючи на крок.

- Я... Я не можу... - голос зірвався. - Він знищить мене...

- Хіба ти не говорив, - різко перебив Лісовик, - що заради неї готовий на все?
Навіть піти на смерть? На тортури? А тепер, коли настав час довести це - ти кажеш, що тобі страшно?

Його слова були, як леза.
Він відвернувся, зневажливо махнувши рукою.

- Ти не вартий її... - тихо, майже з болем. - Я помилявся, коли вірив, що ти зможеш її врятувати. Забирай його. Він твій.

Зі зловісного шепоту корчів виринула висока фігура.
Постать, загорнута в чорний плащ, ступала м'яко, майже нечутно, немов тінь, що вирішила набрати форми.
Каптур, насунутий низько, приховував обличчя, але Темпсі не потребував зору, щоб упізнати того, хто стоїть перед ним.
Бо тавро на його зап'ясті - те саме, що лишилося після вогняного обряду - почало пульсувати, розжарюючись до болю.

- Ні... - прошепотів він, озираючись довкола в пошуках порятунку, хоч знав - ніхто не допоможе.

Хухляк, що щойно повернувся, метнувся було вперед,  але лісовики, які супроводжували чаклуна, перехопили його, не давши й кроку зробити.

Двоє кремезних, мов дуби, лісовиків з'явилися з-за дерев, за знаком чорного мага, і попрямували до Темпсі.

Хлопець кинув благаючий погляд на Лісового Володаря.
Та той лише посміхнувся - мстиво, холодно.

- Ні! Ви не маєте права! - вигукнув Темпсі у відчаї. - Ви не можете!..

Його крик загубився в тиші, мов камінь, що падає в безодню.
Його ніхто не слухав.

Лісовики схопили його - байдуже, грубо, і, попри його відчайдушний опір, кинули додолу, просто до ніг того, хто керував ними.

Фігура в плащі нахилилася. Повільно зняла каптур.
І Темпсі завмер.

Перед ним стояв Гівар.
Його погляд - повен вогню ненависті.

- Невже ти думав, - прохрипів чаклун, - що зможеш обдурити мене?..

Він стиснув зап'ястя хлопця, вивертаючи його, і довго дивився на палаюче тавро.

- Невже ти справді вважав себе розумнішим за мене?..

У його голосі не було люті. Лише - холодна впевненість.
І влада. Та, яка знову стискала Темпсі у залізні обійми.

У Темпсі перехопило подих. Не від болю - від жаху.
Його тіло знову впало в тінь старого кошмару, який здавався переможеним.
Але ось він - повернувся. І цього разу - ще гірший.
Перед ним стояв чаклун. І світ знову обірвався.

Гівар посміхнувся. Повільно, зловтішно - мов звір, що вже зімкнув щелепи.

- В мене є для тебе... особливий подарунок, - прошипів він, наче смакував кожне слово.

З-під плаща він витяг залізний нашийник.
Важкий, темний, мов частина ланцюга, що веде у вічну неволю.
Темпсі рвонувся, та лісовики тримали його - міцно, безжально, як камінь тримає мох.
Ніхто не кинувся на поміч. Ніхто навіть не здригнувся.
Він був сам. Повністю, невідворотно сам.

- Бачиш, мій любий хлопчику... - зашепотів чаклун, нахиляючись ближче. Його голос - гладкий, мов отрута. - Ти припустився жорстокої помилки, коли повстав проти мене.
Ти нікому не потрібен. Нікому. Окрім мене.
Хоча мушу визнати - ти проявив певну мужність.
Тепер я навіть розумію князівну. Вона обрала тебе.
Тебе - безрідного, безпірного виродка.

Темпсі підняв голову. Його очі - не сльозливі, не перелякані.
Очі - повні виклику.

- Я не безрідний, - хрипко промовив він. - Ти брехав мені. Усе життя! Ти вбивав мені в голову, що я нікому не потрібен. Що мати кинула мене. Але я все згадав.Все. До останнього подиху мого життя. І навіть те, що було після. Я пам'ятаю, ким я був  до того, як ти зробив мене своїм рабом.

Гівар завмер. Його обличчя спотворилося. змішалося здивування, злість... і страх.

- Це... неможливо... - прошепотів він. —Цього не може бути...

- Але це - так! - вигукнув Темпсі.

- Замовкни! - закричав чаклун.

Він витягнув руку, і стиснув її в кулак.
Одразу ж нашийник на шиї хлопця зійшовся кільцем болю.
Темпсі хрипко зойкнув, і зірвався з місця, вчепившись пальцями в метал.
Кисень зникав. Повітря стало густим, як вода. Світ потемнів.

Коліна торкнулися землі. Він падав. Повільно, безпорадно - наче його душу витягували з тіла.

- Припиніть! - крізь гул у вухах Темпсі почув голос. - Припиніть! Він же задихнеться!

То був Хухляк. Його крик розривав лісову тишу, мов грім.

- Досить, - прохолодно додав Лісовий Володар. - Забирай своє щеня й іди. Ти отримав те, що хотів.

Гівар не зволікав. Він нахилився, схопив Темпсі за руку - немов річ, як і слід власності.

- Пішли додому, - зловісно мовив він. - Тобі тут не раді.

Темпсі підвівся. Повільно. З похиленою головою.
Його очі - порожні. Кроки - покірні.

Закляття вже діяло.
Нашийник - не просто залізо. Це була в'язниця волі.
І Темпсі, той, хто щойно здіймався над страхом, знову ставав тінню.
Тінню, що йшла за своїм господарем.
У темряву. У безмовну безвихідь.

Зореслава давно втратила відлік дням. Зморена, знесилена, вона вже не сподівалася на порятунок. Її воля танула, як останній сніг навесні. І коли двері з гуркотом розчахнулися, серце її стислося. До кімнати увійшов князь Гівар, у супроводі двох мовчазних вовкулаків. Його погляд був холодним, мов сталь, а усмішка - порожньою.

- Твій батько мертвий, - промовив він рівним, відчуженим голосом. - А Віче оголосило тебе загиблою разом із ним. Ти більше ніхто, Зореславо. Віднині Білоярське князівство належить знаті.

Її зойк розрізав тишу, наче крик птаха, пораненого в небі. Свідомість залишила її тіло, і вона обм'якла, падаючи в темряву. Коли отямилася, Гівар досі стояв біля ліжка. Його присутність давила, як важкий камінь на груди.