Глава 45 Розбійники

Друзі, важко дихаючи, стояли на самому краю прірви. Міст, що з’єднував світи, щойно зник — розчинився в повітрі, ніби його ніколи й не було. Разом із ним зникло все, що залишилося позаду; і Феодорій, і чудовисько, і тінь загрози, яка їх переслідувала.

Лише тепер, коли загроза нарешті відступила, прийшло усвідомлення, і біль. Глухий, важкий, він осів у грудях кожного з них. Мандрівники стояли мовчки, з опущеними головами, згорблені не від втоми, а від втрати. Їхній друг загинув. Герой. Захисник.

Сонце зависло в зеніті й безжально пекло — нещадний світоч над головами тих, хто не знав, куди йти далі. Попереду — невідомість. Позаду — порожнеча.

— І куди ж нам тепер?.. — тихо, але трохи впевненіше запитала Зінька, оговтавшись першою.

— Спустимося до тракту. А там... буде видно. — Елайджа повів поглядом у напрямку півночі, туди, де крізь дерев’яний серпанок гір виднілася тоненька стрічка дороги, що вела донизу.

У далині, мов видіння, темнів кам’яний мур — чіткий контур міста, що виростало з землі, мов твердиня серед хаосу.

— Це Синьогірськ. Столиця Таркського королівства, — пояснив він. — Ми сильно відхилились від обраного шляху… Та вже нічого не вдієш.

Веліна тихо підійшла до нього, і обійняла за плечі. Її дотик був лагідним, мов подих весняного вітру.

— Впевнена, ми опинилися тут не випадково, — промовила вона майже пошепки. — Не знаю, чия це воля… але, попри все, ми тут.

Магістр злегка знизив плечі, погляд його потемнів.

— Не певен, що це — на добро… — сказав він, дивлячись кудись повз усіх. — Але як би там не було, нам потрібно до міста. Треба запаси. І одяг.

Вони йшли вже другий день — через кам’яні хребти, крізь зарості і вузькі перевали. Місто виявилось не таким уже й близьким, як здавалося здалеку. Урвища, гірські розломи, зарослі чагарями — усе це гальмувало їхній шлях, змушувало петляти, зупинятися, шукати обхід.

— Цікаво, скільки людина може прожити без їжі?.. — втомлено кинув Максим, стираючи піт з лоба.

За ці дні він помітно змінився — схуд, скули загострились, постава стала прямішою. З хлопця він перетворювався на чоловіка.

— Сорок днів… — похмуро відповів Денис, не обертаючись.

На відміну від друга, він уже призвичаївся до такого життя — суворого, де щоденне виживання стало буденністю. Дорога змінила їх усіх — стерла поверхневе й оголила справжнє.

Навіть Елайджа з Веліною були вже не ті. Особливо магістр — мов хтось вирвав з нього частину душі. Він ішов повільно, ніби щось невидиме тягнуло його назад. Часто зупинявся, сідав на камінь, важко дихаючи, мов намагався втримати всередині щось, що рвалося назовні.

Його погляд постійно звертався на схід — туди, де чорна завіса висіла над горизонтом, мов розірване полотно. Мокшовія. Земля Вічної Ночі.

Жоден із них не наважувався запитати його про те, що тривожило його так глибоко. Але всі відчували — за тим мовчанням ховається щось страшне.

Щось, що ще прийде.

— Мені здавалося, що три, — заперечив Максим.

— Це без води — три.

На щастя, з водою проблем не було. Потічки талої води звивалися з Таркських вершин, напуваючи спраглих мандрівників. А от з їжею — скрутно. Максим важко зітхнув і кинув погляд на Елайджу.

Той, притулившись спиною до скельної стіни, дрімав. Але навіть уві сні не мав спокою. Обличчя його постаріло — посіріло, осунулося. Здавалося, всі роки, яких він уникав, тепер наздогнали його одночасно.

Час від часу він здригався, розплющував очі, розгублено озираючись. І лише переконавшись, що небезпеки нема, знову провалювався в тривожний сон.

Загін із п’яти чоловік повільно просувався зниклою в траві дорогою, якою давно вже ніхто не ходив. Занепад, розбійники, і — найгірше — близькість Мокшанських боліт, де жила всяка нечисть.

Колись ця стежка була торговельною артерією, що поєднувала північ і південь. За часів короля Мстислава Великого тут вирував рух, каравани йшли один за одним.

Але ті часи минули.

Після смерті короля трон зайняв його старший син — Маркорад. Йому пророкували славу, говорили, що саме він знищить короля упирів — Путимира, володаря Мокшанії. Та правив він недовго. Зник під час полювання — без сліду, без пояснень.

На престол зійшов його молодший брат — Гордомисл. Йому було лише шістнадцять. І дуже скоро він потрапив під вплив Путимира.

Хлопець з надлишком влади не встояв перед спокусою ще більшої. Путимир мав усе: могутність, безсмертя, темну чарівність. Гордомисл поклонявся йому, і платив за це власною землею. Він віддав йому частину королівства.

Від Таркської слави залишилися лише гори — холодні, самотні, мовчазні.

Старі поселення спорожніли. Люди залишили домівки й подалися до долин — до Співучої ріки, до Уладівського та Білоярського князівств.

Тепер Таркські гори — кам’яна пустка, населена воронами, зміями і... тінями. Примарами минулого.

Іноді здається, що вітер приносить голоси. А на світанку, коли ніч ще не пішла, а день ще не прийшов, — все оживає.

Тіні людей, що жили тут колись, повертаються.

Пастухи ведуть отари, жінки несуть глечики з водою, діти біжать по стежках. Усе як раніше. Лише прозоре, ніби зроблене з диму і спогадів.

І раптом — сонце торкається верхівок — і все зникає.

---

Десь зовсім поруч щось покотилося вниз. Камінь. Глухий удар.

Усі завмерли.

Прислухались.

Дихання стишилось. Пальці потяглися до зброї — хто до ножа, хто до лука.

Хтось ішов за ними. Чи чекав попереду.

Стара дорога знову нагадала — вона забута не дарма.

— У мене дивне відчуття… наче за нами стежать, — тихо мовив Елайджа.

Його зазвичай ясні очі були затуманені тривогою. Сумнів, як тінь, ліг на його обличчя. Та друзі не встигли обмінятися думками, як із заростей з обох боків стежки висипала зграя озброєних чоловіків. Лахміття на їхніх плечах ледь приховувало лати, а погляди — хижу рішучість.

Перше, що промайнуло в голові Дениса, коли він побачив кремезного чолов’ягу з сокирою в одній руці та важким мечем у другій: орки. Чому б і ні? Якщо в цьому світі є чаклуни, примари й інша нечисть — то й орки цілком доречні.