Глава 43 Міст між світами

Старий замовк. У приміщенні повисла важка, задушлива тиша. Лише з-за зачиненого вікна ледь чутно долинав стрекіт цвіркунів та квапливе квакання жаб. Темрява повністю огорнула зовнішній світ.

- Кому ж ви платите данину?.. - прошепотів Елайджа, ледве чутно, наче не зважився звернутись уголос навіть до себе самого.

Старий лише повільно похитав головою. Сумно. Без надії.

- Я не знаю... Ніхто не знає. Хіба що Засновники. Ми просто ведемо живих до Прірви. І залишаємо їх там.

- Засновники?.. Хто вони такі?

- Ті, що створили це місто. Тіні... з палаючими очницями. Їх не можна втекти. Не можна сховатися.

Грюкіт у двері - раптовий, оглушливий - змусив усіх здригнутися.

- Це вони! - видихнув старий.

Гуркіт повторився. Гучніше. Жорсткіше. Вже не попередження - наказ.

- Вам треба тікати! - прошепотів він, і тремтячою рукою вказав на невидимі досі дверцята між стелажами, що ховалися в тіні книжкової шафи. - Швидше! А не то ви загинете...

Не чекаючи повторення, наші друзі кинулися до дверей. Пройшли крізь тісний прохід - і опинилися в густому, зарослому садку. Позаду, у будинку, щось з гуркотом розбило шибку. Пролунав гнівний крик. Голоси наближалися.

- Мерщій, мерщій! - скомандував Елайджа, вказуючи на низеньку хвіртку в кінці саду.

Вони вискочили на вузеньку, порожню вуличку. Лише піт і серцебиття. Мечі - напоготові. Максим - зі своєю вірною палицею, схожою на бейсбольну биту. Денис ішов позаду і раптом помітив, як з пітьми почали з'являтися примарні тіні. Вони пливли просто на них. Чи, може, це були лише дерева?..

Та не встиг він зрозуміти - спалах світла з осліплюючою силою розірвав темряву. Крик - високий, пронизливий, знайомий - Зінька!

Денис кинувся вперед - але щось невидиме вдарило його в груди. Він впав. Хотів підвестись, але щось важке впало зверху і притиснуло до землі. Не міг рухатися. Пальці - кістляві, чіпкі - стиснули його горло. Повітря зникло. Пекло в грудях. Кольорові плями перед очима. Біль. Страх. Темрява...

А потім - порожнеча.

---

Разом з поверненням свідомості прийшов біль. Різкий. Пульсуючий. Найбільше - у шиї. Стиснутій. Пошкодженій. Денис розплющив очі - і на мить злякався, що осліп.

Але зір поступово повернувся. І картина, яку він побачив, не принесла полегшення.

Він був прив'язаний до стовпа. Тісно. Жорстоко. Поруч - Зінька. Її тіло нерухоме. На ній - неймовірно гарна, шовкова сукня ніжно-блакитного кольору, з відкритими плечима і глибоким декольте. Довгі рукави, обшиті мереживом. Як із чужого життя, з телевізійного серіалу. Біляве волосся, що падало їй на обличчя, виблискувало золотом у слабкому світлі.

Він перевів погляд далі. На іншому стовпі - Максим і Феодорій. Обличчя воїна залите кров'ю. Важко сказати, живий чи ні. А ось Елайджа і Веліни... не було.

- А раптом вони... мертві?..

Ця думка вдарила, наче удар у живіт.

- Денисе... - хрипко прошепотіла Зінька.

- Я тут, - відповів він, намагаючись звільнитися. Мотузки врізалися в тіло, як розпечене залізо.

- Ці... ці мотузки... дуже боляче... - сльози блищали в її очах. - Скажи, що ми не помремо... Ми ж не можемо померти, правда?.. Це... не за правилами. Скажи, що ми не помремо...

- Ні... звичайно ні... - видавив Денис, не впевнений навіть у власному диханні.

Він спробував придумати щось, щоб заспокоїти сестру, але не знав - що. Навколо панувала тиша. Мертва. Лише на сході небо починало жевріти - смужка світла нового дня.

- Дід казав... ми маємо покинути це місце до сходу... - прошепотів Денис і вжахнувся - всі ще зв'язані. Максим прийшов до тями.

- Гей, Денисе! - прохрипів він і натягнув на обличчя посмішку, хоч було видно - йому боляче. - Привіт.

- Привіт.

- Як думаєш?.. Нас з'їдять сирими... чи спочатку приготує хтось із зірочкою Мішлена?

- Замовкни! - не витримала Зінька. Її трусило. Її виривало від самої думки, що вона - чийсь сніданок.

І тут - як постріл. Як магічний спалах - перед ними з'явилася Веліна.

Денис сіпнувся, хотів вигукнути, але жінка різко, мовчки, приклала палець до його вуст. Її очі - холодні, рішучі.

> - Тихо... - прошепотіла вона й перерізала мотузки.

Елайджа тим часом звільнив Максима з Феодієм. Воїн впав просто в обійми магістра. Той, разом із Максимом, обережно поклав його на землю. Зінька голосно скрикнула, побачивши рану на його грудях, і відвернулася.

- Він поранений. Треба зупинити кровотечу, - з властивим йому спокоєм промовив Елайджа.

Він зняв сорочку і притиснув її до грудей пораненого. За деякий час кров зупинилася, і Феодій прийшов до тями.

- Що сталося?.. - ледве чутно прошепотів він.

- Все добре. Не хвилюйся, - спробував заспокоїти його Елайджа.

- Здається, мене злегка поранили.

- Тебе лише трішки зачепили.

Магістр кинув на друзів попереджувальний погляд. Рана була серйозною, і він не хотів, щоб воїн дізнався про це.

- Безглуздо втрачати свідомість від однієї подряпини. Та ці мерзотники... зачепили мене, - Феодій скривився від болю й, спираючись на Елайджу, підвівся.

- Ти зможеш іти? - запитав Елайджа.

- Звичайно.

Воїн намагався виглядати бадьоро, та це йому погано вдавалося. Його обличчя було бліде, як крейда, і якби Елайджа не підтримував його, він неодмінно впав би. Пов'язка на грудях миттєво просякла кров'ю. Мандрівники розуміли: у такому стані він далеко не дійде.

Денис подивився на схід. Над темною лінією горизонту з'явився золотий обрій сонця. Його серце стиснулося від відчаю та безвиході.

- Нам потрібно поспішати, інакше ми назавжди залишимось тут... - прошепотів він.

Зінька кинула на нього довірливий погляд.

- Так. Боюся, Денис має рацію, нам треба йти, - підтримав його Елайджа.

І вони рушили вперед. Вздовж глибокої прірви, що відділяла світ мертвих від світу живих.

- Цікаво, як ми збираємося повернутися? І чи буде той світ тим самим, із якого ми прийшли, а не іншим?.. - занепокоєно промовив Максим.