Глава 42 Пожежа

Завдяки невисокому зросту й тендітній статурі, Темпсі непомітно прошмигнув між наглядачами, які не зводили очей із чорного стовпа диму, що підіймався на сході. Проте один з болотників таки помітив його - грубо схопив за волосся.

- Куди зібрався?

- Що сталося? - запитав Темпсі, задихаючись.

- У старій шахті пожежа. Дивись, як димить, - відказав за наглядача один із в'язнів - чоловік із розсіченим обличчям, кивнувши в бік заграви.

Темпсі прислухався. У тому глухому гуркоті, зітканому з тріску і реву полум'я, йому здалося, що він чує крики. Відчайдушне благання про допомогу.

- Хухляк! - вигукнув він, здригнувшись, і кинувся до наглядачів.

- Чого тобі?

- Там Хухляк! - Темпсі тремтячою рукою вказав на густу хмару диму.

Реакції не було. Лише презирливе пирхання та знизування плечима.

- І навіщо? - з подивом озвався болотник із виступаючими зубами.

- Що? Він же згорить!

- Та й що?

Їм було байдуже. А от не Темпсі. Хухляк був огидною істотою, так, він намагався його вбити - але... він знав його. Знав ще до того, як Темпсі став тим, ким є зараз.

«Я не завжди був таким», - пригадалися йому слова Хухляка.

Це і було головною причиною - він не міг дозволити йому просто згоріти.

- Ви не можете залишити його там помирати! - закричав він, майже зриваючись.

Болотник презирливо посміхнувся, а потім різко штовхнув Темпсі в груди. Той не втримався і впав. У повітрі просвистів батіг. Він ледь встиг захистити обличчя руками - тонкі зап'ястя одразу прорізала кровава смуга.

- Ще мені бракло, щоб якийсь виродок указував, що мені робити!

Інший - лісовик із гілками осики, що стирчали з потилиці, схопив хлопця за комір і потягнув до решти наглядачів, які спостерігали за пожежою.

- Дивіться, що я приволік...

Він кинув Темпсі на землю.

- Дуже хоче приєднатися до свого дружка.

- А що? Ідея непогана, - огидно посміхнувся товстий болотник із трьома підборіддями. - Ну що, виродку? Ще хочеш рятувати ту потвору?

Темпсі, спираючись на тремтячі руки, підвівся й поглянув їм у вічі з викликом.

- Так! Я мушу спробувати. Прошу вас - благаю.

Їх розсмішила його рішучість. Один із болотників уже підняв батіг, але лісовик зупинив його.

- Нехай іде.

- Ще чого? - огризнувся той.

- Та пусти, - лісовик скривився. - Все одно згорить.

Він дістав ключ і простягнув його Темпсі.

- Давай. Якщо хочеш встигнути - поспішай.

Хлопець недовірливо подивився на ключ, але мовчки взяв його.

- Дякую, - прошепотів і зірвався з місця, побігши до шахти, звідки чувся несамовитий репіт Хухляка.

- А якщо втече? - занепокоєно озвався болотник.

- Та куди він дінеться. Все одно згине, - відмахнувся лісовик.

Та Темпсі вже нічого не чув. Він біг.

Прикривши обличчя рукавом, він стрибнув крізь язики полум'я, що вирували при вході до шахти. Гаряче повітря вдарило в груди, змусивши його закашлятись.

- Хухляк! - гукнув він, пробираючись далі, в клубах їдкого диму.

У відповідь долинув плач - далекий, розпачливий. Темпсі прислухався. Звук лунав з лівого коридору. Не вагаючись, він подався туди.

У задушливому напівмороку, освітленому блиском полум'я, він побачив Хухляка - той, ридаючи, смикав ланцюг, яким був прикутий за ногу.

- Хухляк! - вигукнув Темпсі й кинувся до нього...

Темпсі схопив напівпритомного Хухляка за плечі і потряс.

- Бачиш? - прохрипів він, вказуючи в бік стіни. - Там, у щілині! Дим тягне туди - значить, є вихід!

Хухляк щось нерозбірливо забелькотів, але хлопець не звертав уваги. Він підвівся на коліна й поповз уперед, пробиваючись крізь гарячий, липкий туман, що обпік горло та очі. Полум'я вже було зовсім близько - воно хижо лизало стіни, сипало іскрами з-під стелі, наче живе створіння, що поглинало все на своєму шляху.

- Повзи! - гаркнув він на Хухляка. - Інакше згориш тут як щур!

Сам він уже наполовину втиснувся у вузький отвір. Каміння дряпало плечі, але Темпсі вперто просувався вперед, немов народжувався вдруге - крізь камінь, дим і смерть. Позаду чулося хрипке хлипання - Хухляк усе ж таки поповз за ним, спонуканий страхом, а можливо - й крихтою довіри.

Здавалося, що ця шахта не матиме ні кінця, ні краю. Темпсі остаточно вибився з сил - кожен наступний рух давався йому з неймовірним зусиллям. Лише Хухляк, який ожив, відчувши близькість волі, змушував його повзти далі. У його очах палала жага помсти, що гнала вперед і його самого, і Темпсі.

Свіжий вітерець торкнувся опаленого обличчя, принісши запах хвої. Рятівний вихід був зовсім поруч.

- Нарешті! - зрадів Темпсі і пришвидшив рух. Попереду вже виднілися темні крони дерев, що затуляли зоряне небо. Ще трохи - і він, вирвавшись із полону вузької шахти, скотився по схилу вниз і з плюскотом впав у прохолодну воду.

Хухляк впав слідом, придавивши його своїм худим тілом, і тут же підвівся на ноги.

- Скоріше! - вигукнув він і, не роздумуючи, схопив Темпсі за руку.

- Зачекай... Мені потрібно перепочити... - важко зітхнув Темпсі і заплющив очі. Прохолодна вода омивала його понівечене тіло, даруючи короткий спокій.

Та Хухляк, здавалося, не збирався зупинятися.

- Ні... не можна... - швидко зашепотів він, тягнучи хлопця в зарості осоки. - Не можна відпочивати. Не зараз. Це надто небезпечно. Ти хочеш назад? Хочеш здохнути в кайданах?

- Добре... - вкрай неохоче пробурмотів Темпсі. - Ідемо.

Світло. Десь там, попереду, у темній шахті блиснуло світло - бліде, як примарне сяйво місяця крізь туман. Темпсі рвонувся до нього з останніх сил, вирвався з тісної пастки й опинився на схилі, що вів до рідкого, зарослого очеретом болота. Повітря тут було вогке, прохолодне й живе. Він жадібно вдихнув на повні груди.

Хухляк виліз за ним слідом і звалився поруч, неприродно вигнувшись, з обличчям, залитим слізьми, потом і сажею. Темпсі глянув на нього і раптом відчув, як щось усередині нього зрушилось - не жаль, не співчуття, а щось глибше. Може, спогад. Може, відлуння іншого життя.