Глава 41 Місто якого не має

Містечко, в яке увійшли мандрівники, одразу вразило їх своєю простотою й чистотою — мов те пасторальне диво на старовинних чашках. Воно здавалося звичайним провінційним поселенням: двоповерхові кам’яні котеджі, гостроверхі дахи яких несміливо визирали з-поміж густої зелені садків. Побілені стіни були розписані кольоровими візерунками, а попід ними розпростерлися акуратно підстрижені газони, квітники й доріжки, вимощені круглим камінням. Все це створювало відчуття затишку й водночас — якогось примарного сну.

Максим із Денисом раптом відчули, ніби знову опинилися вдома. Навіть Зінька, яка зазвичай ставилася до всього з підозрою, тепер усміхалася, окидаючи поглядом затишні вулички. Старенькі бабусі, як і годиться в таких містечках, сиділи на лавках біля низеньких парканів і з підозрою поглядали на подорожніх — брудних, із мечами на поясах, мов із чужого світу, наче персонажі втекли просто з психіатричної вистави. Перехожі ж поспішали у своїх справах, не звертаючи на прибульців жодної уваги — певно, сприймали їх за рольовиків, що заблукали під час гри.

Маленький хлопчик, якого молода мама тягнула за руку, побачивши мандрівників, аж підскочив від захвату.

— Мамо! Мамо — там лицарі! Можна мені з ними познайомитися?!

Та мама явно не поділяла захвату сина — її погляд говорив сам за себе: жодного знайомства з підозрілими типами.

— Дивіться! Це ж місто з нашого світу! — вигукнув Максим, вказуючи на автомобіль, що проїхав повз.

— Це ж колісниця древніх… — вражено прошепотів Феодорій.

— Це автомобіль, — із посмішкою пояснив Денис.

— Ваш світ дуже схожий на світ древніх, — мовив воїн, вдивляючись у рухомі машини. — Казали, що вони могли їздити без коней. Це правда?

Денис мовчки кивнув. Очі Феодорія засяяли захопленням.

— Це справжня магія.

— Це не магія, а наука, — м’яко заперечив Денис.

Вони проходили повз вітрину магазину, в якій застигли манекени, вбрані в яскраві літні костюми. Зінька раптом зупинилася, мов вкопана, і друзям довелося добряче натужитися, щоб відірвати її від вітрини.

— Не подобається мені тут… — пробурмотів Елайджа.

Веліна цілком розділяла його думку. Максим із Денисом здивовано перезирнулися й, злегка роздратовані, знизали плечима. Їм тут подобалося — усе було знайоме, звичне, майже рідне.

По дорозі пройшов жовтий шкільний автобус. Із його відчинених вікон лунав дзвінкий дитячий сміх. Рудоволосий хлопчина висунув голову й раптом закричав:

— Придурки! — і, не вагаючись, показав їм середній палець.

Веліна різко зблідла. Її тіло затремтіло. В очах блиснув страх. Елайджа мовчки обійняв її за плечі й притиснув до себе, намагаючись заспокоїти.

— Що трапилось?

Жінка повільно похитала головою, немов проганяючи тривожну думку, мовчазну тінь, що закралася в душу.

— Я не розумію… — прошепотіла розгублено. — Але тут щось не так. Це місце… воно зовсім не таке, яким здається…

— Сміла попереджала нас… — тихо мовив Феодорій, озираючись навколо.

Елайджа серйозно кивнув.

— Послухайте, — промовив він, дивлячись кожному з них в очі. — Боюся, що Веліна має рацію. Це містечко не таке, яким хоче здаватися…

— Ти про що? — сердито кинув Денис, якому тут надзвичайно подобалося.

Настільки, що він і подумати не міг — щось може бути не так. Йому навіть закралась підозра: а чи не намагається магістр навмисно налякати їх, щоб змусити рушити далі — до Палацу Забуття?

— Ти коли-небудь ставив пастки? — раптом поцікавився Елайджа.

Денис здивовано похитав головою.

— Ні… Та до чого тут це?

— До того, — спокійно промовив магістр, — що в пастках завжди лежать дуже привабливі шматки. Настільки привабливі, що встояти перед ними неможливо. А щойно наважуєшся взяти — пастка хрясь! — і замикається.

— Але ж це звичайне містечко… — якось не надто впевнено заперечив Максим.

Після Долини Мертвих він уже й сам не довіряв власним очам.

— Цілком можливо, що саме так воно і є, — погодився Елайджа. — Але Сміла попереджала нас про інші світи, які можуть з’являтися у цих місцях. Ми не знаємо, що це за світи — і чим вони можуть нам загрожувати.

Запала тиша. Кожен з них розумів — Елайджа має рацію. Тут справді було добре. Надто добре. Затишок і простота цього місця мали дивну силу — вони вабили й розслаблювали. І водночас у кожному росла тривога: те, що вони бачили — могло бути лише ілюзією, декорацією вистави, яку жителі містечка грали вже багато років поспіль.

Цегляні будиночки зі скляними мансардами й дахами, вкритими кольоровою черепицею. Вони йшли вулицею, спостерігаючи, як у доглянутих палісадниках граються діти, а їхні батьки — безтурботно сидять на терасах, відпочиваючи після трудового дня.

Небо повільно темнішало — вечір переходив у ніч.

«Усе це неправильно…»

Ця думка, мов спалах, промайнула в голові Дениса. Попри тепло, хлопець раптом відчув холод і мерзлякувато загорнувся в плащ. Він обережно взяв Елайджу під лікоть і відвів убік.

— Це все — лише ілюзія, — прошепотів він. — Це несправжнє…

Елайджа м’яко посміхнувся.

— Я знаю.

Дивно, але Денисові стало легше — мовби серце знову забилося у правильному ритмі.

— Цього міста просто не існує, — тихо додав чоловік.

— Ти хочеш сказати… що ми самі його створили у своїх мріях?

— Ні. Не ми його створили.

— Тоді хто?

— Не знаю… Але думаю, нам варто якнайшвидше звідси піти.

— А може, краще просто спитати когось із місцевих? — втрутилася Зінька. — Інтуїція — це чудово, та не слід покладатися лише на передчуття.

Елайджа не встиг відповісти. Одна з хвірток раптом прочинилася — і з дворика вийшов дідок у солом’яному капелюсі з паличкою в руках. Незважаючи на вік, він рухався напрочуд жваво. Без жодних вагань підійшов до мандрівників.

— Доброго вечора, панове, — промовив він, хитро всміхаючись. — Чи не бажаєте зайти на кухлик кави?

Його темно-карі очі весело блищали, у них танцювали пустотливі бісики. Мандрівники здивовано переглянулись.