Глава 37 Ворожнеча

Уранці наглядачі загнали в'язнів із печер, мов отару. Темпсі довелося зібрати всі сили, аби звестися на ноги й приєднатися до колони.

- Не відставати! Швидше! - гукали наглядачі, змагаючись у жорстокості, й батоги з тріском падали на згорблені плечі каторжан.

- Рухайся, живіше!

Один із батогів обпік Темпсі спину. Він похитнувся й впав на коліна. Яромир, який ішов поряд, рвучко схопив його під лікоть і допоміг підвестися.

- Іди, - наказав коротко. - Інакше вони тебе заб'ють до смерті.

Темпсі облизав сухі, потріскані вуста й поглянув на свого рятівника. Ще вчора вночі той ледь не задушив його, а тепер... допомагає?

- Знаєш, - прошепотів Яромир, нахилившись до самого вуха, - ти мав рацію. Без твоєї допомоги мені не врятувати Зореславу.

Темпсі нервово посміхнувся. Гірко.

- Надієшся втекти звідси?

Яромир не встиг відповісти - батіг із хльостким звуком впав йому на спину, змушуючи зігнутися від болю. Ще один удар припав по ногах.

Після цього вони більше не розмовляли - мовчали, скуштувавши мову батогів.

Сніданком була та сама синювата юшка, якою Нінка напередодні намагалася нагодувати Темпсі, і шматок запліснявілого хліба. Невдовзі в'язнів погнали до каменоломні, де вони видобували камінь.

Темпсі опинився поряд із Хухляком, та ще й з'єднаний із ним спільним ланцюгом. Таке сусідство його анітрохи не тішило, але вибору не було.

- Ану до праці! - репетували наглядачі, розгулюючи між каторжанами й розмахуючи батогами, що раз по раз опускалися на спини нещасних - без жодної причини.

Хухляк, хлюпаючи носом, хапливо схопив кирку і почав щосили довбати камінь. Темпсі також взявся до роботи, крадькома поглядаючи на сусіда. Той, здавалося, його не помічав, і це трохи заспокоювало.

Минуло кілька годин. Сили залишали Темпсі. Світ перед очима туманився, пил дерло горло, спина пекла, руки стали мов кам'яні. Єдине, чого він прагнув, - впасти на холодну землю й більше не ворухнутися.

Удар батогом повернув його до тями, змусив продовжити працювати. Та раптом він побачив: просто в нього летить кирка. Вона з тріском встромилася в скелю біля його плеча. Ще мить - і стирчала б із його спини.

Темпсі холодно поглянув на Хухляка. Той скулився, жалібно скавучав, витираючи соплі брудними руками.

- Чого ревеш? - сердито кинув Темпсі й, висмикнувши кирку зі скелі, рушив до створіння.

Хухляк злякано скрикнув і пригорнувся до стіни.

- Не чіпай сирітку... - пробелькотів він, прикриваючись кістлявими руками.

Крізь тонку, бліду шкіру просвічувалися роздуті вени й натягнуті сухожилля. З величезних круглих очей котилися сльози

- Що, м'яса захотів? - прошипів Темпсі з погрозою.

В голові вже визрівав намір убити. Він міг це зробити. Міг розтрощити Хухлякові череп і списати все на нещасний випадок. Він уже піднімав руку, вже замахнувся - рука тремтіла, пальці стискали рукоять кирки так, що аж побіліли кісточки. Він це вже робив. І зробить знову. Без жалю.

Та щось спинило його.

Чи то жалюгідність ворога, чи його абсолютна безпорадність. Темпсі не зупинився, коли розправлявся з Грегом - тим, хто знущався з нього й з його коханої. Але тут... тут усе було інакше. Це було б не вбивство - це було б ницість.

З огидою він кинув кирку до ніг істоти.

- Живий... Але якщо спробуєш ще раз...

Хухляк заворушився, заметушився, заметляв головою.

- Ні, ні! Я не хотів! Я не... вона сама вирвалася! - захлинувся виправданнями.

Він підповз до Темпсі, судомно стискаючи землю, і зненацька почав цілувати йому руки.

Темпсі різко відштовхнув його, мов щось бридке.

- Забирайся. І не смій мене торкатися!

Хухляк, принижений, відполз у кут і знову почав довбати камінь. Темпсі, не бажаючи вкотре стати мішенню для батога, повернувся до роботи. Хоча добре знав - бити могли й просто так. За погляд. За мовчання. За задоволення