Глава 36 Король Маркорад

Йому чомусь було дуже шкода молодого короля. Елайджа поклав руку йому на плече.

- Не сумуй... Ніхто достеменно не знає, що тоді сталося.

- Корона, - раптом згадав Денис. - Він зірвав корону з його голови перед тим, як ударити каменюкою.

- Справді. Корона зникла... Як і меч Сварога - родинна реліквія королівського роду. Але все це було дуже давно.

- Наскільки давно?

- Понад пів століття тому.

Відповідь магістра розчарувала хлопця.

- Отже, якби Марк був живий... Йому було б вже понад сімдесят, - підсумував Денис.

- Саме так. Не думай про це... Усе це - давно минулі події.

- Послухайте. Можливо, це звучить як божевілля, але той хлопець, що я бачив у Храмі Смерті... Може, це і є зниклий король? Хоча він досі ще молодий.

- Ти міг помилитися, - втрутився Феодорій, якому ці балачки вже добряче набридли.

- Ні! - вперто заперечив Денис. - Я не помилився. Це був один і той самий хлопець. Я впевнений.

- Та ти навіть дядька Василя не можеш запам'ятати, хоча бачиш його щоранку, - не витримала Зінька. - А тут - якийсь хлопчисько, якого ти бачив хіба уві сні! Цікаво, скільки на світі живе рудих хлопців із блакитними очима? Особисто я таких з два десятки знаю!

- Перебільшуєш, як завжди, - зауважив Денис. - У нашому селі рудий тільки один - Володька Петльований. І той, як тебе побачить, одразу ідіотом стає.

- А що, як Денис має рацію, - втрутився Елайджа, - і зниклий король Маркорад дійсно є нащадком Великої Трійці? Тутешні знатні роди всі вважають себе потомками богів. І настільки в тому впевнені, що вже й ніхто не розуміє - хто насправді нащадок, а хто просто повірив у власну легенду.

- Але ж як це можливо? - не здавалася Зінька. - Йому мало б бути вже років так сімдесят. Як не вісімдесят!

- Цілком можливо, - спокійно відповів Елайджа, - що після своєї трагічної смерті король не залишив цей світ, а став безпірником. Ні живим, ні мертвим. Тими, хто пішов з життя раніше часу й застряг між світами - навіки залишаючись такими, якими були в момент загибелі.

- Це типу... вічна молодість, але без жодного фан-фесту?

- Швидше - вічна мука, без обіду й відпустки, - зітхнув магістр.

- Круто! - не стрималася дівчина. - Бути молодим завжди - це ж так прекрасно...

- Не зовсім, - холодно заперечив магістр. - Це не життя, а лише його жалюгідна тінь. Якщо це й справді так, то я б не став заздрити молодому королю. Безпірники - істоти, що не належать ані живим, ані мертвим. Часто вони стають рабами могутніх чаклунів, і саме це може пояснити, чому пані Сміла бачила хлопця поруч із Чорнолісським чаклуном.

- Це так сумно... - прошепотіла Зінька, не зводячи наляканого погляду з темних обрисів гір. - Бути народженим королем і стати рабом...

- Так. Це справді сумно, - згодився магістр і на мить задумався.

В дорогу вирушили одразу після сніданку. Ранок розлився над долиною світлим золотом, та попри ясність, спека була майже задушливою. Над річкою стелився сірий туман із важким запахом гнилизни, що підіймався клубами від води, мов пара з отруйного казана. Повітря бриніло, і від тієї задухи в мандрівників паморочилося в голові.

Зарості нарешті скінчилися - мов завіса, що раптово розкрилася. Перед мандрівниками розкинулась широка панорама: хвилясті пагорби, укриті фіолетовим вересом, переливалися сріблястим пилом під сонцем. Десь у далині дзвеніли коники, а вітри, мов старі співці, шепотіли між травами свої давні пісні.

Сонце вже високо зійшло, й розігнало останні клапті туману. На сході, наче застиглі в часі, зчорніли хребти Таркських гір. Вони здавались зовсім поруч - величезні, похмурі, мов кам'яні вартові світу. На їхніх схилах бовваніли руїни фортець і зруйновані сторожові вежі, мов німі свідки давно зниклої епохи.

—  Це все, що лишилося від колишньої величі Таркського королівства... — мовив Елайджа низьким, глибоким голосом, що змінився - у ньому прозвучала туга. — Колись ці землі гриміли славою. Король Гордомисл успадкував могутність, а обрав страх. Він не лише розгубив велич предків - він розбазарив її, мов гравець, що програв усе в кості. До того, як він сів на трон, Таркське королівство було однією з наймогутніших держав сходу. А тепер? Лиш уламки. Крихти слави.

Магістр провів рукою у повітрі, вказуючи на мертві вежі, мов на надгробки.

- Торгівля згасла, дороги стали пастками. Гори кишать розбійниками, жорстокими істотами, що досі не мають імен. А ще упирі з Мокшанських боліт, він говорив тихо, майже пошепки,  навідуються сюди, мов на полювання. І король навіть не намагається їх зупинити. А люди... Вони чекають. Вони все ще вірять, що справжній король повернеться, і прожене всю цю нечисть з їх земель.

Денис зіщулився. На мить йому здалося, що повз нього пробіг крижаний подих. Попри південну спеку, з боку гір тягнуло холодом. І цей холод був не природного роду - він ліз у душу.

- Не хотів би я зустрітися з тим королем, - буркнув хлопець. - Схоже, він ще той маніяк. Брата рідного не пожалів, то про решту й годі говорити.

Елайджа глянув на нього і вперше за довгий час посміхнувся.

- Впевнений, тобі нема чого боятися. Ми рушимо до Вовчої ріки, звідти - на північ, до кар'єрів Скельника. Спробуємо дізнатися щось про інших нащадків. А тоді - через Стародавній ліс. І лише після того, як зберемо достатньо знань і сил, ризикнемо підійти до Таркських гір. Як би там не було, краще нам обійти королівство стороною.

Він говорив спокійно, проте слова його лягали на серце, мов важке каміння. Денис допомагав веслувати, але постійно кидав тривожні погляди в бік гір. Здавалося, вони мали б віддалятися, але навпаки, ставали ближчими, ніби тяглися до них, мов голодна паща.