Глава34 Видіння Дениса

Прощання пройшло зовсім не так урочисто, як того очікував Денис. Йому здавалося, що пані Сміла перед дорогою щедро обдарує їх порадами, а кожному, як у стародавніх казках, провіщає майбутнє. Проте нічого подібного не сталося. Відьма лише раз по раз нагадувала їм про зачаровані місця, які Зінька з неприхованим інтересом назвала «аномальними зонами».

Сніданок, розпочатий ще зранку, затягнувся майже до самого полудня. Розмова точилася довкола небезпек, що чатували на них мало не за кожним поворотом. Нарешті мандрівники залишили затишну господу пані Сміли, немов вирушаючи з безпечного світу дитячих снів у щось тривожне, каламутне й незнане.

Едвард, що добровільно визвався провести їх, взяв на себе турботу про дорожні мішки, які, дякуючи Смілі, суттєво обважніли від харчів. Він йшов поруч із дівчатами й щось весело балакував, іноді навіть смішив їх. Вони, здається, знайшли з ним спільну мову, і хоч Денис і Максим не могли до кінця збагнути, що саме їм у ньому подобається, погодилися з невисловленим фактом: жінок не зрозумієш.

Дорога пролягала вздовж вузької річечки, що незабаром почала розширюватись, глибшати, й незабаром вже могла приймати човни. На щастя для втомлених мандрівників, Едвард приволік дві плоскодонки, і тепер можна було пересуватись водою, не борсаючись у болоті. Речі обережно завантажили до човнів, і група розділилася по троє. Сам Едвард залишився на березі, за його словами, він не міг надто довго бути далеко від реактора, бо… потребував радіації. Його високість Едвард 147-й поспішив назад.

Річка справді виправдовувала свою назву — Смердючка. В її каламутній воді повільно текли розкладені гілки, темні водорості та подекуди  трупи дрібних тварин. Колір води скидався на розведене брудом пиво, а запах… краще було дихати ротом і думати про щось інше. Та навіть попри це, лежати у човні, вдивляючись у небо, було незрівнянно кращим, ніж брести по пояс у твані.

На ніч зупинилися на одному з численних болотяних острівців. Сирий, але міцний пісок, обвітрені корчі, трохи моху — саме стільки природа дозволила на відпочинок. Багаття тріщало млявим вогнем. Вечеряли тим, що дала Сміла, і, якби не вологість і сморід навколо, подорож могла б здатися навіть приємною.

Шлях уже був майже наполовину пройдений. Ніхто не переслідував їх, ніхто не намагався зупинити. Денис лежав поруч із Максимом — їхня близькість надавала йому внутрішньої впевненості. Та водночас в ньому росло дивне відчуття, чи не бажає той самий Мардус, щоб вони дійшли до Палацу Забуття? Це припущення тривожило більше, ніж відкрите переслідування.

Зоряне небо було особливим. Воно палало мільйонами далеких, чужих вогнів, нагадуючи про той інший, забутий світ. Час ніби зупинився, розтягнувся між цим пломенистим склепінням і темною поверхнею ріки.

Хлопець думав про магістра. Той, схоже, прожив не одне століття, та й досі не знав нічого про Годинник Всесвіту. А може, приховував? Потім думки Дениса звернулися до загадкового юнака з вогняним волоссям і блакитними очима. Що з ним сталося? Хто він? Сміла згадувала, що той слугує темному чаклунові. Але чомусь сам цей образ зовсім не вписувався у звичну картину злих посіпак. Хлопець виглядав надто справжнім, надто живим.

Думки клубочилися, змішувалися, розпливалися між уявою й реальністю, між казками дитинства і небезпеками справжнього походу. Денис і не помітив, як провалився в сон.

Прокинувся він на світанку. Багаття давно згасло, повітря було насичене вологою, а земля вкрита молочно-білим туманом, що наче дихав і рухався разом із подихом вітру. Все навколо здавалося нереальним, примарним.

Хлопець неохоче вибрався з-під теплої ковдри, відчуваючи прохолоду на щоках, і, позіхаючи, поплентався до найближчого чагарника — та справити свої справи йому так і не судилося.

З туману раптом виринув глухий цокіт копит. Потім — коротке іржання.

Денис миттєво пригнувся й заховався за колючим глодом. На галявину виїхав вершник.

Це був білявий юнак у розкішному одязі, вишитому сріблом і синіми нитками. Його силует виглядав ще більш фантастичним на тлі блідого туману, крізь який він плив мов сон або примара
Вершник швидко спішився, його чоботи вгрузли в мокру траву, а очі розгублено шарили навсібіч, ніби він шукав когось або щось, чого не міг знайти. Денис принишк у своїй схованці за глодом, не сміючи навіть дихати. Юнак — світловолосий, з витонченими рисами обличчя — був вбраний у багате мисливське вбрання, плащ із вишитими символами розвівався за його спиною, як тінь спогаду.

– Гордомисл! – раптом, мов грім, пролунав здалеку голос, наляканий і схвильований.

Цокіт копит луною розносився між деревами.

– Гордомисл! – знову, ближче, наполегливіше.

Денис здогадався, що це ім’я — Гордомисл — належить хлопцеві на галявині. Але той не поспішав відповідати. Натомість його обличчя зморщилося у виразі страху або сум’яття. Потім, раптом:

– Марк! – вигукнув він, і голос його зламався. – Марк, допоможи!

Денис зіщулився. Що це було? Чому він кричить? Нічого ж не загрожує…

– Гордомисле, де ти? – почувся зовсім близько інший голос. І з туману, немов із забутої казки, з’явився він.

Денис затамував подих.

Це був той самий хлопець — рудоволосий з Храму Смерті, той, що не залишав його думок. Тепер він був одягнений у розкішний мисливський костюм. Його високий стан підкреслював темно-зелений плащ, підбитий хутром, а на голові — золота корона, прикрашена смарагдами, як бризки весняної роси. Він виглядав, мов принц зі старовинного фоліанта. Його очі — великі, блакитні — були сповнені страху.

– Гордомисле! – вигукнув він і, не вагаючись ані миті, кинувся до краю прірви.

Але сталося немислиме.

Замість радості чи полегшення, світловолосий юнак — Гордомисл — вистрибнув зі своєї схованки й з усієї сили штовхнув хлопця в урвище.

– Ні! – крик вирвався з грудей Дениса, але було вже пізно.

Тіло Марка зникло за краєм. Пролунав короткий зойк, глухий звук зіткнення. Не думаючи, Денис вискочив із-за куща й кинувся до краю прірви.