Глава пані 32 Сміла

Будинок пані Сміли являв собою напівзруйновану халупу, зведену на дерев'яних підпорах. Густий очерет обступав споруду з усіх боків, проростав навіть крізь дах, ніби намагався поглинути її остаточно. Для випадкових перехожих це місце здавалося давно покинутим. Навіть стежка, що вела до хитких дерев'яних сходів, поросла споришем і лободою. Мандрівники з недовірою вдивлялися в те, що його високість Едвард величав «господою».

- Ось ми й прийшли! - з гордістю повідомив принц.

- Ти хочеш сказати, що тут хтось живе? - щиро здивувалася Зінька.

- Тут мешкає пані Сміла.

- А вона взагалі хто така? - не стримався Феодорій.

- Вона - найпрекрасніша з жінок, - захоплено мовив Едвард.

- Сміла - болотяна відьма, - пояснив Елайджа з легким усміхом.

- Перспектива - так собі... - буркнула Зінька.

«Найпрекрасніша з жінок» виявилася горбатою старою в брудному лахмітті. Її сиві, сплутані патли спадали на худі плечі, а пронизливий погляд водянистих очей змушував мандрівників відводити очі.

- З нею треба бути дуже чемними, - пошепки попередив магістр.

- Рада вітати тебе у своїх палатах, мій юний друже... - прошипіла бабуся, звертаючись виключно до Елайджі.

Той чемно вклонився:

- Пані Сміло, я і мої друзі дякуємо тобі за запрошення й гостинність.

Відьма посміхнулася:

- Ти завжди такий люб'язний зі старою, усіма забутою бабцею... Йди-но до мене - я обійму тебе.

Елайджа легко піднявся по гнилих сходах і обережно обійняв стару відьму.

- А ви що стали, мов засватані? - крикнула Сміла до решти. - Заходьте ж до хати!

Мандрівники з вагою переступили поріг. Щось у цій жінці лякало їх - і справа була не в її зовнішності. Вони не вірили, що від такої істоти може бути хоч якась користь. Хоча Елайджа, здавалося, думав інакше.

Всередині халупа виявилася несподівано затишною і значно просторішою, ніж здавалася ззовні.

- Це я навмисно накинула на дім чари запустіння - аби віднадити зайво цікавих, - пояснила Сміла.

- А хіба багато таких буває в цьому, забутому богами й людьми, болоті? - холодно поцікавився Феодорій.

- Більше, ніж ти можеш уявити, - різко відрубала відьма. - Піре...

Вона прошепотіла якесь слово - і в печі загорівся вогонь.

- Мохова Твань - це місце, де все змінюється швидше, ніж ми здатні осягнути, - мовила вона, витягуючи з дерев'яної скрині вишиту скатертину й стелючи її на стіл.

- Що ти маєш на увазі? - підозріло примружився Феодорій.

- Тут кояться речі... дивні. Дуже дивні.

- Наприклад?

- Все - не те, чим здається. Інколи серед Твані постають цілі селища й міста... а потім зникають без сліду.

- Ти маєш на увазі міста-примари? - уточнив Елайджа.

- Тобі відомо про них не менше, ніж мені, - холодно відказала Сміла.

- Але й не більше. Що вони собою являють?

Денис із Максимом підійшли ближче. Їм не терпілося почути щось більше про загадкові поселення, та на їхнє розчарування стара лише похитала головою.

- На жаль, я не можу відповісти на це питання. Ніколи не наважувалася підійти близько. Але ось вам моя порада - тримайтеся від них якомога далі.

І раптом, ніби щось згадавши, вона різко змінила тон:

- Але що ж це я за господиня така? Гості й порогу не встигли переступити, а я вже їх лякаю! Сподіваюся, ви пообідаєте зі мною?

- Для нас це велика честь, пані, - відповів за всіх Елайджа, знову низько вклонившись - навіть нижче, ніж перед самим Делеріоном, як здивовано відзначив для себе Денис.

Сміла задоволено посміхнулася і стукнула кулаком по столу. Враз поверхня вкрилася паруючими стравами, мов за помахом чарівної палички.

- Оце так! - захоплено вигукнув Максим, якому вже до смерті набридли сушені фрукти та сухарі. Слина набігла миттєво - йому й не снилося щось подібне з часів, коли вони покинули свій світ.

- Це що, чарівна скатертина? - запитала Зінька, зачаровано дивлячись на частування.

- В деякому сенсі...

- Ось би й мені таку! - мрійливо зітхнула дівчина. - Не треба ні готувати, ні грошей витрачати. Постукав по столу - і маєш, що хочеш: борщ, суші, піцу з сиром...

- А тут ти, дівчино, помиляєшся, - заперечила відьма, - скатертина тут ні до чого. Це звичайна телепортація. Страви просто перемістилися з печі. От і все.

- Це також дуже круто, - не розгубилася дівчина й одразу втратила інтерес до скатертини.
- А тепер я на хвилину залишу вас.

Промовивши ці слова, Відьма зникла за дверима, що вели до сусідньої кімнати. Веліна, яка досі не мовила й слова, стомлено опустилася на дерев'яну лаву, застелену смугастим килимом.

- Що скаже на це Магістр? - прошепотіла вона й звернула погляд незрячих очей до молодого чоловіка. - Я б на твоєму місці не стала їй так довіряти. Сміла завжди була дивакуватою, та й що тут дивного, коли стільки років живеш на самоті, посеред непролазних боліт, а єдиними співрозмовниками стають мутовані жаби...

- Не скажи, - таємниче посміхнувся Елайджа. - Вона, безумовно, дивна, але попри це - я їй довіряю.

Яким же було здивування наших друзів, коли за деякий час із тієї самої кімнати, куди щойно зникла відьма, вийшла вродлива молода жінка з русим волоссям, заплетеним у товсту косу. Вона була одягнена в полотняну сукню, вишиту яскравими квітами, і м'яко всміхалася їм.

Елайджа швидко підвівся і, ніби зачарований, поцілував їй руку. Сміла лукаво посміхнулася у відповідь і кокетливо повела плечима.

- То ви й є Болотна Відьма? - не стримався Денис.

- Авжеж, - пустотливо відповіла жінка, скуйовдивши його волосся, що помітно відросло за час мандрів і тепер спадало майже до плечей. - Я чекала на тебе й твоїх друзів. Дізнавшись, що ви тут, я послала за вами Його Високість. Я бачила вас у своєму дзеркалі.

- А що ви ще бачили?..

Денис і сам не знав достеменно, чого саме хотів почути. Можливо, щось про того хлопця, якого він бачив у Храмі Смерті - хотілося б вірити, що з ним усе гаразд. Хоча... як може бути добре тому, хто був у такому жахливому стані?.. Останнім часом думки про нього не покидали Дениса.