Глава 31 Повернення в реальність

Темпсі важко зітхнув і опустив очі на філіжанку з кавою. Так, він чудово знав, що його там очікує — нові знущання, біль, темрява.

— Так... звісно... — прошепотів він, не відводячи погляду від коричневої рідини, що плескалася на дні філіжанки. — Я знаю, що повинен повернутися і принаймні спробувати все виправити... але... але я дуже боюся.

— І це цілком виправдано. Але ти сам не знаєш, на що здатен.

Пальці Велеса раптово міцно стиснули його підборіддя. Він уважно вдивлявся в обличчя хлопця. У Темпсі всередині все похололо. Його охопив нестримний жах — такий глибокий, що серце на мить завмерло. Було відчуття, ніби він розчиняється в тих глибоких, сивих очах давнього бога.

Перед його внутрішнім зором промайнули незліченні світи. Деякі вже давно згасли, інші лише народжувалися з тіні та світла. У вухах зійшло тисячоголосе ревіння, що злилося в один пронизливий гул. Темпсі скрикнув — несамовито, від болю, що роздирав свідомість. В одну єдину мить він став свідком народження й смерті, злету і краху цілих світів.

Він був лише крихітною істотою — жалюгідною і мізерною — яка на мить торкнулася забороненої величі.

Рука Велеса розтиснула пальці й повільно відпустила його підборіддя. Темпсі, важко дихаючи, дивився на нього тьмяним, повним болю та жаху поглядом.

— То яке рішення ти прийняв? — м’яко мовив бог. — Якщо залишишся — ніхто не посміє тебе засудити.

Темпсі кивнув — обережно, як людина, яка намагається саму себе переконати. Можливо, справді ніхто не буде його засуджувати, якщо він обере цей ілюзорний світ. Можливо, навіть зможуть зрозуміти... виправдати. Але чи зможе зробити це він сам?

Він вдивлявся в себе, вслухався в кожну розірвану думку, поки нарешті не почув відповідь. І ця відповідь змусила його підвестися.

Темпсі рішуче піднявся з-за столу, спина пряма, голос твердий, погляд — гострий, мов лезо.

— Я повертаюся.

Уста Велеса розтягнулися в усмішці — щирій, світлій, аж дивно для когось настільки древнього.

— Ти певен, що хочеш цього?

Темпсі сумно похитав головою.

— Ні. Звісно, що ні.

Я боюся. Я до біса боюся повертатися, — подумки додав він, стискаючи кулаки.

— Але я змушений.

Рука Велеса лягла йому на плече — тепла, важка, мов тінь предків.

— Я знаю, що тобі страшно. Але не впадай у відчай. Ти й гадки не маєш, на що спроможний. Твоя мати пишалася б тобою. І твої предки — також.

— Я не впевнений, що зможу щось змінити... Та принаймні я повинен спробувати.

Темпсі з надією глянув на бога. Йому так хотілося почути прості, людські слова — "У тебе все буде добре."

Та нічого подібного він не почув. У світло-сірих очах Велеса він побачив лише мовчазний смуток — глибоку тугу, ніби той прощався з ним назавжди, як із засудженим до страти.

— Тоді до зустрічі… — тихо мовив Велес.

Він ледь помітно змахнув рукою, і все навколо враз щезло. Простір зламався, ніби розбитий келих, що розлетівся на крихкі уламки. Світло зникло. Темпсі поглинула холодна, в’язка темрява.

Перше, що він відчув, коли свідомість знову пробилася крізь пелену нічого — це біль. Біль, нестерпний і лютий, мов зграя голодних псів, що накинулися на його тіло, роздираючи його на шматки. Його нутро кричало, судоми пронизували кожен нерв, кожен м’яз, і разом із болем поверталася свідомість, важка і невблаганна, мов вирок.

Повільно до нього дійшло: він живий. І повернувся.

Аромати літа; чужі, гнилуваті, заповнили легені. Пахло мокрим лісом, хвоєю, прілим листям, грибами й тліном. По обличчю повільно стікали дощові краплі, прохолодні, як сльози. Він жадібно злизав їх із потрісканих вуст. 

Темпсі лежав на купі смердючої, сирої соломи. Тіло його трясло, немов у лихоманці. Рухом повільним, як у сні, він розплющив очі й побачив навколо нього темний, непривітний ліс. Небо над головою було низьке, затягнуте сивими, важкими хмарами.

Його кудись везли.

Віз повільно скрипів колесами по нерівній дорозі, хитаючись на кожному корінні, що проростало крізь землю. Хлопець спробував підвестися. Йому вдалося лише трохи підняти голову. Місцевість була незнайома. Він ніколи раніше не бачив цього похмурого лісу, і це ще більше лякало.

Поводи тримав один із лісовиків чаклуна. Його товариш сидів поруч, спокійно насолоджуючись дощем, мов дика істота, якій не властиві людські відчуття. Обидва нагадували висохлі соснові пеньки з руками. Ймовірно, вони були вихідцями з прадавнього соснового бору, що розрісся від Воронячої Скелі аж до самої Мохової Твані.

Вони мурмотіли щось собі під ніс, поза увагою маючи бранця — настільки впевнені були, що він ще довго не отямиться. Адже після того, що з ним зробили, не кожен вижив би взагалі.

Та віз раптом підскочив на ямі, і все його тіло знову пронизав удар болю. Він скрикнув, не стримавшись, слабко, надривно, ніби той крик вирвали з його грудей гаком. Лісовики здригнулися. Один з них обернувся.

— Диви, очуняв,  — здивовано вигукнув той, що тримав віжки, і пильно подивився на хлопця.

Темпсі не помилився ,лісовик дійсно був вихідцем із соснового бору. Його шкіра мала світло-коричневий відтінок, подібний до соснової кори, а на місці носа стирчала справжнісінька шишка. Вузькі, мов щілини, очі істоти світилися щирим здивуванням. Його товариш був майже точною копією, тільки голову того прикрашали маслюки, і на відміну від першого, він зовсім не радів, що бранець отямився.

— Як на мене, то краще б він узагалі здох, — невдоволено буркнув він і штовхнув Темпсі палицею, яку тримав у руках. Той скрикнув від болю і спробував прикритися руками від наступного удару, що влучив йому просто в груди.

— Сосеню, а ну припини! — прикрикнув на нього товариш і вирвав палицю з його рук.

Той лише байдуже стенув плечима.

— А що таке? Я тільки хотів перевірити, що він живий.

— Та я й сам дивуюся, як старий не вбив його, — погодився Сосновик і кинув на хлопця оцінюючий погляд.

Лісовики з одного бору зазвичай були дуже схожі між собою, майже як близнюки. Та коли живеш серед таких істот достатньо довго, починаєш помічати відмінності. До того ж Темпсі був із ними у доволі непоганих стосунках, хоча деякі все одно ставилися до нього вороже, вважаючи надто пихатим. І, схоже, Сосень був одним із них. Його товариша, що керував возом, звали, здається, Сосновиком. Раніше вони часто разом хильця приймали, за рахунок Темпсі, звісно. Сосновик, очевидно, не забув його щедрості і тепер дивився з жалем, і співчуттям. А може, йому просто було шкода втратити джерело медовухи?