Глава 28 проект Ентелія

Максим мовчки плентався за Феодорієм. Він не наважувався заговорити першим до надто суворого воїна, а той, схоже, зовсім не був налаштований на розмову. Хлопець усе частіше помічав, що воїн останнім часом виглядав занадто напруженим.

Вони уважно обстежували другий поверх, і поки що нічого надзвичайного їм не трапилося. На відміну від Зіньки, це Максима зовсім не розчарувало — радше навпаки. Він волів, щоб і надалі все залишалося тихо й спокійно. Нехай усілякі видіння відвідують Дениса, а йому й без того добре.

Вони увійшли до просторого фойє, яке колись слугувало кімнатою для відпочинку. М’які крісла й дивани, розташовані півколом навколо скляного столу, були вкриті товстим шаром пилюки. Квіти в різнокольорових горщиках давно засохли й перетворилися на екзотичні екібани.

— Зачекай мене тут, — велів воїн і рішуче попрямував до подвійних скляних дверей, за якими, здається, колись була лабораторія.

Максим не став сперечатися. Зітхнув, стомлено опустився на один із диванів, здійнявши вгору цілий стовп пилу. Хвилини очікування тягнулися нескінченно. Йому стало нудно й трохи сумно. Він підійшов до столу й, керуючись цікавістю, почав заглядати в шухлядки. На перший погляд — нічого особливого. Звичайнісінький мотлох, який розсипався, варто було лишень до нього торкнутись. Максим і сам не розумів, що саме хотів знайти. Можливо, якийсь щоденник співробітника, де було б описано події тих днів. Щось на кшталт: «У всьому винен Петро, бо того дня не одягнув краватку, як завжди, й це призвело до катастрофи, яка знищила нашу цивілізацію».

Звичайно, нічого подібного він не знайшов. Особливо після того, як серед якихось пляшок наштовхнувся на муміфіковану мишу. Не те щоб він боявся мишей — особливо тих, які вже давно не бігали, — але знахідка була неприємна.

І раптом — пластикову картку. Схоже, це була чи чиясь перепустка, чи посвідчення. Точно така ж була в нього, коли працював на комбінаті.
Максим розумів: навряд чи вдасться її використати, бо, за словами Елайджі, тут уже тисячі років нічого не працювало. Хоча... Сам не знаючи чому, він підійшов до одних із дверей, які раніше не змогли відчинити, й підніс картку до сканера — не надто розраховуючи, що це спрацює.

Та, всупереч очікуванням, усе спрацювало. Монітор над дверима раптово ожив, і на ньому замерехтіли зеленкуваті символи, які дивним чином склалися в цілком зрозумілий напис:

Ілля Денхер. 16532680
Посада: молодший науковий співробітник ІІФН
Проєкт: ЕНТЕЛІЯ
Керівник: професор М. Мардус

Трохи нижче дрібним шрифтом значилося:
Більше.

Максим обережно торкнувся монітора. Той блимнув — і...

На екрані з’явилася фотографія хлопця, дуже схожого на Елайджу. Та вигляд мав зовсім інший — бідовий, затурканий. У світло-сірих очах застигли страх і туга. На ньому була брунатна сорочка з мішковини, або з тканини, дуже схожої на неї. Виглядав він не як співробітник наукового інституту, а радше як в’язень концентраційного табору.

Нижче йшла ще одна інформація:

Тип доступу: обмежений.
Примітки: потребує постійного нагляду і контролю.
Рекомендація: по закінченню проєкту — ліквідувати.

— Що це, в біса, таке?.. — подумав він.

Максим пригадав розповідь Елайджі про Велику Трійцю. Здається, Денхер був одним із них. Але якщо вірити монітору — це лише прізвище звичайного хлопця. Виходить, цей світ мав історію, про яку ніхто не пам’ятає. Або ж — не хоче пам’ятати. Магістр брехав? А може, й справді нічого не знав — ні про інститут, що колись розміщувався в цій будівлі, ні про таємничий проєкт під назвою «ЕНТЕЛІЯ»?

Усе це здавалося маячнею, але… Хіба не казали йому, що в храмі не буває випадковостей і тут можна знайти будь-що?

Та чи можна довіряти тому, що було написано на моніторі? Можливо, цей хлопець — лише далекий предок магістра. І його дійсно ліквідували, щойно проєкт завершили.

Монітор блимнув — і згас. Максим здригнувся, коли важка рука Феодорія лягла йому на плече.

— Ти щось бачив?

Воїн дивився з підозрою.

— Ні... — відповів Максим надто швидко й заховав картку в кишеню. Без комп’ютера вона вже не мала жодної користі. Та все ж — йому не хотілося розповідати, що він щойно дізнався один вельми цікавий факт.

Та все ж таки йому не хотілося розповідати про те, що він щойно побачив. Інтуїція підказувала: краще промовчати. Принаймні — поки що.

— А ти? — одразу ж запитав Максим, намагаючись змінити тему.
— А що тут, крім пилюки й мотлоху, можна знайти? — щиро здивувався Феодорій, злегка примруживши очі.
— От і я про те ж… — хлопець кивнув, намагаючись посміхнутися якнайширше, немов нічого не сталося.

Проте воїн не поспішав розслаблятися. Його погляд ковзав по обличчю Максима, вивчаючи кожен рух, кожен відтінок емоцій.
— Ти виглядаєш надто збентеженим… — повільно вимовив він. — З чого б це раптом?

— Тебе довго не було, — відповів Максим, опустивши очі. — Я вже почав нервувати. Мало що тут може статися...

Його відповідь, здавалося, спантеличила чоловіка ще більше.
— Дивно. Мене не було й п’яти хвилин.

— Справді? — щиро здивувався Максим. — А мені здалося, що минула вічність… Мабуть, це просто нерви.

Феодорій злегка зітхнув, стенув плечима, однак питати більше не став. Можливо, вирішив, що хлопець просто переляканий. А, можливо, щось запідозрив — але не мав доказів.

— Гаразд… — буркнув він неохоче. — Пішли.

Вони спустилися сходами, що рипіли під ногами, й незабаром опинилися у нижньому залі. Там на них уже чекали інші. Дівчата мовчки сиділи на потертій канапі, притихлі й наче відсторонені, з обличчями, в яких застиг сум. Денис з Елайджою стояли біля великого вікна, відвернувшись до інших, і про щось говорили пошепки — тривожно, напружено. По плечах обох можна було прочитати: щось сталося. І це «щось» не обіцяло нічого доброго.