Глава 27 Інший світ

Його огортала прохолодна, м’яка темрява, якщо, звісно, темрява може мати текстуру. Тут не було ні болю, ні страждань,лише спокій, якого Темпсі так прагнув.

Та темрява розсіялася,  і його обличчя торкнулося пекуче сонячне проміння.

Ніжний, прохолодний  вітерець приніс із собою чужі, незнайомі аромати, до яких примішувався запах ялиці й свіжої випічки. Останній змусив його шлунок болісно стиснутися, він вже й забув, коли їв востаннє.

До його вух долинув плескіт води, і людський гомін. Люди… багато людей… Вони голосно сміялися, розмовляли, про щось сперечалися.

«Де я? Що сталося?»

Останнє, що він пам’ятав — розлючений погляд чаклуна і його обіцянку вбити.

— Бабуню, глянь — дядя п’яний, — пролунав зовсім поруч дзвінкий, дитячий голос.

— Ангелінко, негайно відійди! — рвучко відповів жіночий, сердитий голос. — Ти подивися — таке молоде, а вже зранку налигалося!

Темпсі з зусиллям розплющив очі. Сонячне світло на мить осліпило його, та згодом зір повернувся. Крізь мутну пелену він побачив огрядну, вже немолоду жінку. На ній майже не було одягу, лише клаптики тканини, що ледь прикривали її сороміцькі частини. Біля її ніг сором’язливо тулилася маленька, білява дівчинка.

— Де я? Що це за місце? — хрипко запитав він.

Жінка презирливо скривилася.

— Оце допився… Іди, вмийся хоч, — зневажливо кинула вона.

Схопивши дівчинку за руку, вона сердито поволокла її геть — щось бурмочучи собі під ніс.

Темпсі озирнувся. Він лежав на пісчаному березі. Хвилі лагідно торкалися його ніг.

Навколо снували люди. Дуже багато людей. Всі майже голі, і зовсім того не соромилися.

Він ніколи раніше не бачив такої кількості людей в одному місці, як і цього безкрайого моря, що розливалося до самого горизонту.

Його охопило подив, і щось схоже на жах.

Йому здавалося, що потрапив у місце, де кожен сам по собі, і всім байдуже.

...Це було зовсім інше життя, мов вічне свято, від якого Темпсі... не хотілося тікати.

Навпаки — цей світ його притягував.

Світло було яскравим, але не сліпучим. Вітер — теплим, обіймаючим. Хвилі, мов долоні матері, котрої він не знав, ніжно пестили його шкіру.

Він підвівся, трохи похитуючись, наче після довгого сну, і, не звертаючи уваги на здивовані або зневажливі погляди, пішов до води.

Вона зустріла його лагідно.

Темпсі увійшов у море, спочатку повільно, а потім, з кожним кроком швидше, відчуваючи, як тіло стає легшим, як щось невидиме змивається з його шкіри пил, кров, біль, втома.

Йому не було боляче. Ні рани, ні старі шрами, нічого не турбувало.

Його тіло зцілилося, але душа...

Душа залишалась надщербленою.

Він стояв по груди у воді, заплющив очі й вдихнув на повні груди. Морське повітря пахло сіллю, далекими країнами й життям, якого він ніколи не знав.

І все ж, десь глибоко, під тим теплом і легкістю, жевріло одне ім’я.

Елайна.

Її образ, мов тінь, стояв між ним і сонцем.

Його серце здригнулося, та не боліло — воно просто... пам’ятало.

А можливо, вона також опинилася в цьому місці?..

Він озирнувся — і його погляд зупинився на літньому чоловікові, що стояв осторонь і не спускав з нього пильного погляду.

На перший погляд у незнайомцеві не було нічого особливого: середнього зросту, з акуратно підстриженою борідкою та зачесаним назад сивим волоссям. Одягнений був чудернацько — у короткі штани й сорочку без рукавів, на якій виднівся напис: «Newer down back». Що він означав, хлопець не зрозумів.

Незнайомець дивився надто пильно — оцінював, мов товар на ринку, розмірковуючи, чи варто купувати, чи піти далі. Темпсі стало незручно від його погляду.

— Бачу, тобі подобається тут, чи не так? — нарешті заговорив незнайомець.

Хлопець зніяковіло знизав плечима у відповідь.

Щось незвичайне було в цьому чоловікові. На перший погляд — звичайна людина. Але варто було придивитися, як починало щеміти в грудях: у незнайомцеві вчувалася потойбічна сила, а сірі очі випромінювали глибоку, багатовікову мудрість.

Темпсі відчув, як неприємний холод поповз уздовж спини, незважаючи на спеку. Він ніколи раніше не зустрічав когось, хто міг би володіти такою могутністю.

— Хто ви?.. — обережно запитав він, несвідомо задкуючи до води.

Незнайомець посміхнувся. В його очах затанцювали веселі бісенята.

— Якщо я скажу, що я — Велес, ти повіриш мені?

Голос у нього був низький, з приємним хрипким відтінком.

Темпсі лише похитав головою. Звісно ж, ні. Він би ніколи не повірив, що один із Великої Трійці з’явився, аби зустріти істоту на кшталт нього.

— Можливо, по кухлику кави? — раптом змінив тему розмови чоловік. — Завжди випиваю кілька, коли навідуюсь у це місце.

Темпсі кивнув у знак згоди. Він і гадки не мав, що таке кава, але щось у ньому підказувало — цьому незнайомцеві краще не перечити.

— Он у того турка смачна кава. Ходімо.

Той, хто назвав себе Велесом, упевненою ходою рушив до невеличкої будівлі, схожої на будку вартового. Перед нею стояли столики зі стільцями. Їм назустріч вийшов невисокий, повний чоловік зі смаглявою шкірою та темними очима.

— Чого бажає шановне панство? — чемно поцікавився він.

— Дві кави по-турецьки і кухлик вина моєму супутникові.

Чоловік кивнув і з розумінням глянув на Темпсі.

— Пан втрапив у халепу?

— Навіть не уявляєте, в яку, — відповів за хлопця Велес.

Вони сіли за один із вільних столиків. У кав’ярні майже не було відвідувачів — лише дві жінки з коротко підстриженим волоссям і сережками в носі, як у тих дикунів, що жили на півдні, біля Великих озер, які межували з Дикими землями. Вони пили щось із високих склянок і голосно сміялися