Глава 25 Втеча

— Грег?.. Де він?.. — Елайна озирнулася, серце гупало в грудях мов скажене. Її погляд зупинився на безживному тілі вовкулаки, розкинутому біля стіни.

— Ти... ти вбив його... — прошепотіла вона, голос обірвався, обличчя поблідло.

— Так. Він отримав те, на що заслуговував — відповів Темпсі, і в його голосі не залишилося жодного тепла. Лише холодна рішучість. Він підвівся, хитаючись, але впевнено. — Ми повинні залишити це місце. Його зграя не змусить себе чекати.

Він простягнув руку до неї — його долоня тремтіла, але трималася міцно. Вона схопилася за неї, як потопаючий за соломинку.

— Треба тебе звільнити.

— Ключі в нього на поясі... — прошепотіла Елайна і відвела погляд, щоб не бачити знівеченого тіла.

Ключі таки висіли на закривавленому паску. Перемагаючи відразу, Темпсі зняв в’язку й поспішно відчинив кайдани. Метал з брязкотом упав на підлогу.

— Що тепер буде?.. — Елайна глянула на нього широко розплющеними очима, в яких читався і страх, і безмежний біль. — Князь... якщо він дізнається... він знищить нас.

— Не думай про це. Тепер усе буде добре — сказав він упевнено, хоча в серці його вили вовки сумніву. Елайна похитала головою. Вона теж не вірила в щасливий фінал. Не після всього.

— Куди ми підемо? Він знайде нас. Він завжди знаходить.

— До Лісового Володаря. Можливо, він дасть нам прихисток.

Від самого лише імені лісового духа Елайна здригнулася.

— Він ненавидить чаклуна... і тебе. Ти знаєш це.

Темпсі посміхнувся — сумно й коротко, стискаючи її холодну руку. Так, Володар ненавидів Гівара. А разом із ним — і кожного, хто бодай доторкнувся до його тіні. Але іншого виходу не було.

Зграя вже, напевно, рушила. Якщо їх схоплять — назад у палац, до суду магії. А там — не смерть. Гірше.

Вічність у царстві Вія. Без права піти. Без надії. Без забуття. Лише біль. Лише морок.

Темпсі мовчки обвів поглядом приміщення, шукаючи бодай якусь одежу. Йому не хотілося бродити по Чорноліссю нагим, хай навіть сором уже давно стерся об кров і піт. У кутку валялася сорочка з грубого полотна, просочена потом і смородом вовкулаки, а поруч — шкіряні штани, трохи завеликі. Та що вже. Він накинув їх, затягнув пасок, прихопив криву саблю й темний плащ.

— Нам час. — Спробував посміхнутися, та вийшло лише щось тіньове, схоже на гримасу.

Елайна мовчки кинулася до нього й обняла. Її поцілунок був гарячим, відчайдушним, з присмаком прощання.

— Так... ходімо. Скоріше...

Вони трималися за руки, мов діти. Вийшли у двір, де над гноєм гуділи мухи, і кожен крок лунав у повітрі як удар барабана. Темпсі сподівався дістатися східної вежі — там, за давніми спогадами, був хід до лісу. Він пам’ятав усі проходи, кожну шпарину цього темного палацу.

Якби лише дістатися...

Але їм не судилося.

Не встигли вони пройти й кілька кроків, як тиша розірвалася ревом. Із тіні виступили вовкулаки — одна за одною, поки не утворили кільце. Вони клацали зубами, гарчали, шерсть на їхніх хребтах стояла дибки.

Елайна зойкнула, втиснувшись у нього. Її руки тремтіли. Вона не ховала страху.

Темпсі витягнув меч і став перед нею — худий, поранений, змучений, але готовий битися. Готовий загинути, якщо треба.

Він знав, що не виживе. Але, можливо, встигне забрати з собою кількох із них.

Краєм ока він помітив одного з них — темно-сіра шерсть звисала лахміттям, очі світилися люттю. Він уже готувався до стрибка.

Темпсі тільки міцніше стиснув руків’я меча. Холодне лезо відгукнулося в долонях пульсом — як продовження власного серця. Кожен м’яз напружився. Зграя стискала кільце, мов отруйне вужаче кільце. Хижі очі блищали в сутінках — голодні, злі. Їхні тіла рухалися майже синхронно, наче одна істота, створена для вбивства.

— Назад! — вигукнув він, прикриваючи собою Елайну.

Та не було кому слухати. Один з вовкулак кинувся вперед — стрімкий, як тінь у буревії. Темпсі відскочив, шабля виблиснула, як блискавка — і хрип вирвався з горла звіра, коли лезо прорізало плече до кістки.

Другий — зліва. Удар. Парир. Рик. Він вивернувся, ухилився, прорізав криву лінію в повітрі, і знову кров — темна, паруюча.

Третій стрибнув згори — але хлопець впав навколішки, вихором обернувшись і встромив меч просто в живіт нападнику. Крик — нелюдський, пронизливий — струснув повітря, як набат.

Здавалося, бій триватиме вічно. Але тіло втомлювалося, сили танули. Його били, кусали, лапи рвали сорочку, розривали шкіру — та він стояв. Кожен удар шаблі був викликом світові. Кожна крапля крові — жертвою за свободу.

Він боровся, мов приречений бог. Один — проти зграї. І лише голос Елайни десь за спиною тримав його в цьому світі:

— Темпсі! Прошу!

І тоді, коли зуби майже вп’ялися в горло, коли кров залила очі, коли шабля випала з рук, а зграя готувалася до останнього ривка — прозвучав голос.

— Досить.

Одне слово — і світ зупинився. Вовкулаки заклякли, застигли, мов статуї. Гортанний рев застряг у горлах, лапи зависли в повітрі.

Темпсі, ледь стоячи на ногах, підвів голову. Із тіней, мов згусток темної хмари, вийшов ВІН.

Гівар.

Його погляд обпік. Його присутність накрила, мов ковдра з холоду і смерті.

— Він мій. — Голос був тихий, але в ньому звучало стільки сили, що повітря навколо загуляло.

Темпсі сплюнув кров. І всміхнувся. Криво. Виклично.

— Не сьогодні.

Але сили залишали його. Він звалився на коліна, тримаючись за себе, лише дивом залишаючись при тямі.

Він підвів голову, і з ненавистю подивився на свого господаря. Гівар стояв у колі слуг, величний і байдужий. Поруч з ним — Зореслава, одягнена в розкішну сукню, розшиту золотими та срібними квітами. Попри бліде обличчя і темні кола під очима, вона була схожа на ранкову зорю — світла серед темряви, незгасна краса посеред гниття. Навіть у цьому лихому місці її врода світилася, як останній промінь сонця перед бурею.