Глава 26 Таємничий вершник

Тим часом...

Зінька разом з Елайджою ретельно перевіряли кабінети на першому поверсі. Все здавалося дивно одноманітним: ті самі столи, ті самі стільці, ті самі порожні шафи. Всі меблі, певно, з однієї нудної фірми. Це починало її дратувати.

- Ну чому, чому всі лаври - Денисові? - бурчала вона подумки. - Знову те саме. Як і вдома. Денис відкрив двері, Денис знайшов нащадка... А що я? Хіба я гірша?

Вона сердито стисла кулаки. Ні! Вона ще знайде свій момент.

Кімнати одна за одною залишались порожніми. Жодних монстрів, жодних пасток, жодних міфічних істот. Лише залишки офісного буденного життя. Нарешті вони зупинилися біля останніх дверей, схоже, комірчина для інвентарю. Ну звісно. В туалет вони вже заглядали. Ніякий монстр з унітазу так і не виліз.

Зінька рішуче відчинила двері.

І одразу ж шквал швабр, мітел і відер посипався їй на голову.

- А-а-ай! - зойкнула вона, прикриваючи обличчя руками.

Та коли вона обережно розплющила очі, все змінилося.

Комірчина зникла. Інвентар зник. Елайджа зник. Вона стояла посеред густої лісової чащі. Тиша, свіже повітря... І... цокіт копит?

Десь неподалік почувся гомін голосів - гучних, сердитих. Вершники! Швидко сховавшись за найближче дерево, Зінька принишкла. Вона ще не забула зустріч із песиголовцями - і зовсім не прагнула нової пригоди.

Крізь зарості виїхав вершник на гнідому скакуні. Він різко зупинився, прислухаючись до тріскотіння гілок, наче за ним справді гналося стадо розлючених кабанів.

Зінька завмерла. І в ту ж мить її пройняло дивне відчуття.

Вона його знала.

Так, без сумніву. Вона вже бачила цього вершника. У своїх видіннях. У Долині Мертвих. Це він тоді врятував її від Вітальки й повернув до реальності. Вона тоді вирішила, що він лише образ із її уяви. Один із тіней того проклятого світу.

Але зараз він був тут. Справжній. Живий. І до болю знайомий.
У зовнішності незнайомця, на перший погляд, не було нічого надзвичайного. Так, він був доволі вродливим, хоча й поступався красою Елайджі. Йому можна було дати років двадцять - або трохи більше. Блакитний плащ, вишитий сріблом, розвівався за його плечима, мов крила невидимого птаха. Темно-русе волосся розтріпав вітер, а карі очі сяяли на блідому обличчі, наче дві зорі в нічному небі. Його високе, шляхетне чоло прикрашав тонкий золотий обруч - не корона, але й не звичайна прикраса.

Молодик із модельною зовнішністю. Зінька таких ігнорувала - не тому, що вони їй не подобались, а тому, що вони ніколи не помічали таких, як вона. А коли й помічали - то лише заради ліжка. Вона вже проходила це. Вони шукали багатих наречених, а таких, як вона, використовували для розваги.

І все ж у ньому було щось інакше. Щось невловиме, що не стосувалося зовнішності. Її охопило химерне, майже лячне відчуття, ніби вони знайомі... здавна. Задовго до того, як вона потрапила у цей світ. Задовго до того, як побачила його у Долині Мертвих.

Було в ньому щось магнітне, тривожне. Серце дівчини затремтіло в грудях, мов поранена пташка, що заплуталась у сіті. Вона ще ніколи не відчувала нічого подібного.

І раптом - шелест, тріск, рев. Із заростей вистрибнуло щось велике, чорне й волохате. Чи то ведмідь, чи місцеве страховисько, й кинулося на вершника. Хлопець блискавично вихопив меча, захищаючись спритно і холоднокровно. Звір пронизливо завив, але не відступив. Він знову ринув уперед, керований сліпою жагою крові.

Зінька скрикнула. Крик вирвався сам, несвідомо. Страх за незнайомця поглинув усе. Цього вистачило, аби звір на мить відволікся. І цього виявилось достатньо: меч юнака засвітився у повітрі, і лезо влучило просто в черево істоти. Потвора заскиглила й кинулась геть, зникнувши в темряві лісу.

Зінька полегшено зітхнула. Вона подумала, що тепер він у безпеці. Але помилилась.

Із гущавини вийшли фігури. Велетенські, мов пеньки. Вони мовчки оточили вершника щільним кільцем. Деякі з них були вкриті мохом, на інших росли гриби, навіть гнізда птахів.

- Кинь зброю, волоцюго, і йди з нами, - скрипів один із них голосом, схожим на скрип дерева

Але хлопець не послухався. Його голос зазвучав грізно:

- Негайно пропустіть мене. Це наказ!

- Наказ? - зареготали істоти. - Щеня, яке нам наказує!

- Я Яромир, син князя Уладівського! - вигукнув він. - Ви не маєте права мене затримувати!

Та "пеньки", здається, не вражалися титулами.

- Ти - волоцюга і нишпорка. В кайдани його. До Скельника. Там і розповіси про свої права, - процідив головний, з гніздом на голові.

Вони кинулися на нього. Хлопець бився мужньо, меч блищав у темряві, та сили були нерівні. Його зірвали з коня, повалили на землю і почали бити ногами. Навіть коли він знепритомнів, не зупинилися. Здавалося, його страждання приносили їм задоволення.

Зінька закам'яніла в схованці. Вона не могла допомогти. Але мовчки спостерігати? Ні. Навіть страх не міг стримати її більше.

- Відійдіть від нього! - вигукнула вона, виходячи з укриття.

Її голос тремтів, але в ньому була лють. Істоти завмерли.

- А це ще хто така? - буркнула потвора з шишкою замість носа.

- Не ваша справа, - відрубала Зінька. Сама не повірила власній сміливості.

- Хапайте її! - заревів той, що з гніздом, і кинувся до неї першим.

Зінька побігла. Гілки хльостали по обличчю, волосся чіплялось за колючки. Вона спіткнулась і впала, боляче вдарившись.

- Зіно, ти в порядку? - долинув до неї знайомий голос.

Вона розплющила очі. Ліс зник. Вона знову була в комірчині для швабр і відер.

- Ти мене чуєш? - Елайджа тримав її за плечі. Його очі палали тривогою. - Ти щось бачила?

Дівчина кивнула. Він допоміг їй підвестися.

- Що саме? - голос його тремтів.

- Вершника... На гнідому коні. Молодий хлопець у блакитному плащі, з вишитим місяцем...

- Герб Уладівського князівства, - пробурмотів Елайджа. - Він сказав, хто він?

- Так. Назвався сином князя Уладівського. Його переслідували якісь створіння, схожі на велетенські пеньки. Вони схопили його і...