Глава 24 Червона королева

Послухай... — стурбовано звернувся Денис до жінки, коли вони нарешті залишилися наодинці. — Я маю тобі дещо сказати.

Жінка уважно подивилася на нього.

— Я вже раніше бачив його... того хлопця... — хлопець запнувся, не знаючи, як це пояснити.

— Коли і де?

— В Златогірську.

— Дійсно?

— Так, але то було уві сні. І тоді він був...

Денис знову замовк, не в змозі висловити те, що вирувало всередині.

— Він не був прикутим до стовпа... — тихо підказала Веліна.

Денис кивнув, підтверджуючи її здогад.

— Так. І він тоді теж бачив мене, розумієш? Це був не просто сон. Він упізнав мене.

— Він сказав тобі про це?

— Ні. Але я побачив це на його обличчі.

— Мені здається, то було не сновидіння, а справжнє видіння, — промовила Веліна, поклавши свою тендітну руку йому на плече. — І я впевнена: ти бачив одного з нащадків...

Її дотик заспокоїв Дениса. Йому дуже хотілося, щоб її слова виявилися правдою. Бо він сам відчував — між ним і тим хлопцем існує щось глибше, невидиме, але міцне... невипадкове.

Вони зупинилися перед масивними кованими дверима, які разюче відрізнялися від інших — темні, важкі, з візерунками, ніби вирваними з глибин чужої епохи. Такі двері можна було побачити хіба що в старовинних палацах або музеях. Денис і Веліна обмінялися тривожними поглядами.

— Здається, ми знайшли щось... цікаве, — прошепотів він.

Веліна ледь помітно посміхнулася і рішуче простягнула руку до ручки у вигляді змії.

— Зачекай! — вигукнув Денис і схопив її за руку. — А що, якщо це пастка?

— Ми будемо обережні. Поки нічого не сталося, — спокійно відповіла вона і рішуче штовхнула двері.

Ті відчинилися на диво легко — без скрипу, без опору — і перед ними відкрилася велетенська зала, залита тремтячим світлом смолоскипів. Їх полум’я вихоплювало з темряви стіни кривавого кольору, виті колони, оздоблені золотом та самоцвітами, що губилися у височині.

У самому центрі — золотий трон.

На ньому сиділа жінка, вбрана в пишну багряну сукню. Її довге волосся, такого ж кольору, спадало хвилями по плечах до самого долу. У напівтемряві важко було розгледіти її обличчя — бліде, мов вирізьблене з мармуру. Вона здавалася застиглою, мов статуя.

Та варто було їм зробити крок — її очі розплющилися, і в них спалахнуло криваве сяйво.

Полум’я смолоскипів спалахнуло яскравіше, і зала ніби запалала кров’ю.

Жінка піднялася. Повільно, урочисто, вона рушила до незваних гостей. Її краса була разюча, майже нереальна — та водночас у ній крився жах, щось первісне, небезпечне, як у природної стихії.

— Хто вона?.. — прошепотів Денис, не в змозі відвести погляду.

— Червона королева... — відповіла Веліна і схилилася в глибокому, ввічливому поклоні.

Жінка подивилася на них згори вниз. Її яскраво-червоні вуста розтягнулися в презирливій посмішці.

— Кого я бачу!.. — глузливо вигукнула вона. — І чим же я зобов’язана такій честі?

— Ти чудово знаєш, що мені потрібно, — холодно відповіла Веліна.

— Навіть гадки не маю.

Денис не сумнівався — вона глузує. І Веліна, схоже, думала так само.

— Мені потрібно знати про інших нащадків Великої Трійці.

Королева розсміялася — сухо, різко.

— А мені навіщо тобі це розповідати? Хіба ти не надто багато хочеш? Я існую поза часом і простором. Ваші справи мене не обходять.

Вона розвернулася і, не обертаючись, рушила назад до трону. Здавалося, аудієнція закінчена.

Та Веліна не збиралася відступати.

— Зачекай! — вигукнула вона. — Ми можемо заплатити...

Денис здивовано глянув на неї. Що вона може запропонувати істоті на кшталт Червоної Королеви? Гроші? Золото? Смішно. Але на диво — Королева зупинилася і з цікавістю поглянула на Веліну.

— І що ж ти мені запропонуєш?

— Свою силу.

Це, здається, справді зацікавило Королеву.

— Ти готова віддати свою силу заради того, аби дізнатися про інших нащадків Великої Трійці?

— Так. Без них нам не здобути необхідного.

Королева злегка стенула плечима.

— І ти готова стати простою смертною заради цієї дрібнички? Подумай добре.

— Для мене це не дрібничка. Я готова. Тож що ти скажеш?

Королева мовчала. Повільно, обережно вона почала обходити їх, ніби зважуючи, оцінюючи пропозицію.

Денис чомусь був упевнений — вона відмовить.

Мовчання затягувалося. Хвилини тягнулися нескінченно довго. Раптом Королева зупинилася і блискавично схопила Веліну за руку.

Смолоскипи затремтіли — і залу поглинули зловісні тіні. Вони закружляли навколо, мов у божевільному танку.

Денис відчув їхній дотик — пекучий, водночас крижаний. Тіні насувалися з усіх боків, стискали простір, ніби намагаючись вичавити з нього повітря.

Темрява. Суцільна, липка, жива.

І раптом — жіночий крик. Гострий, болючий, пронизливий. Зовсім поруч і водночас з іншого боку світу.

Веліна...

Денис кинувся на звук — і зав’язнув у темряві. Вона обплела його щільним кільцем. Руки-тіні тяглися до нього — чіплялися за волосся, рвали одяг, шматували.

Він намагався боротися, та з кожним рухом тіні ставали сильнішими. Густішими. Невблаганними.

Веліна...

Денис кинувся на крик — і одразу зав’яз у липкій, задушливій темряві. Тіні, мов живі, оточили його тісним кільцем. Їхні руки-щупальця метнулися до нього, вп’ялися у волосся, у одяг, роздираючи його на шматки. Хлопець відчайдушно опирався, бився, пручався — та чим сильніше чинив спротив, тим ліпшими і міцнішими ставали тіні.

«Це кінець…» — промайнула надто спокійна, майже байдуже-стороння думка.

І раптом — тиша. Усе вмить затихло, як не було. Тіні розчинилися в повітрі, смолоскипи згасли, і приміщення залило яскраве, немилосердне сонячне світло. Червона Королева зникла. Зал більше не був тронною залою старовинного палацу — ні, це тепер звичайна кімната для нарад: незручні дешеві стільці напівколом, пластиковий стіл, велетенський монітор, по якому бігали криві рядки зелених цифр і літер.