Глава 23 протистояння

Він добре розумів, що хлопець, який намагався його врятувати, був лише грою його змученої уяви. Як і тоді, на Воронячій скелі, коли той просто розчинився в повітрі, наче примара. Та в глибині свого серця Темпсі все ще плекав надію крихку, мов останній подих умираючого, що той знову з’явиться і врятує його від тортур, яким піддавав його господар.

Біль уже давно перестав бути чимось конкретним. Він розчинився в ньому самому, став частиною кожної клітини, кожного подиху. Його тіло, колись досконале, привабливе, тепер нагадувало кривавий клаптик плоті. Рани, опіки, розірвана шкіра — все це злилося у суцільний клубок страждання. Якби він був звичайною, смертною людиною, то давно вже перестав би дихати. Але він не міг померти. Не так легко. І Гівар добре це знав, коли щоразу з насолодою катував його, розважаючи свою наречену.

Йшов літній дощ. Моросив тихо, лагідно, мов би небо жаліло його більше, ніж хто-небудь інший. Темпсі жадібно ловив вустами холодні краплі, намагаючись втамувати нестерпну спрагу. Та хлопець так і не з’явився. Замість нього прийшов Грег.

Іншого він і не чекав.

Вовкулака ступив ближче. І Темпсі здригнувся, коли спітнілі лапи торкнулися його тіла. В обличчя вдарив гарячий, гнилий подих. Він розплющив очі, з титанічним зусиллям фокусуючи погляд на своєму мучителеві. Грег хтиво всміхнувся, демонструючи жовті, гострі ікла, і продовжив методично, з неприхованою насолодою, обмацувати його знівечене тіло. Хлопцеві стало гидко. Від того дотику, від погляду, від усього, що лишалося в цьому світі.

— Що... тобі потрібно? — прошепотів Темпсі, ледве ворухнувши потрісканими губами.

Кожне слово, як ніж по горлу.

Грег не відповів. Лише повільно злизав кров з його щоки.

— Ти... — пристрасно видихнув він. — Мені завжди був потрібен тільки ти... З першої зустрічі я тебе бажав. Але тоді ти був надто гордим. Надто недосяжним... Та нині все змінилося. І я можу зробити з тобою все, що забажаю. Ти це розумієш?

У його голосі змішалися хіть, ненависть і тріумф.

Темпсі мовчки кивнув.

— Так... розумію... — тихо прошепотів він.

Грег справді міг робити з ним що завгодно. Його світ звузився до цього мороку, до пекельного болю і смердючого подиху ката. І, мов підтверджуючи це, вовкулака знову стиснув його в обіймах.

— О так, мій любий... — прошепотів він на вухо. Надто м’яко. Надто ніжно. Так, що це стало ще огиднішим. — Я давно мріяв про це...

Грег звільнив його від кайданів. Темпсі, не втримавшись на ногах , упав в багнюку. Вовкулака голосно регочучи, згріб його в оберемок наче якийсь непотріб і ,незважаючи на спроби випручатися ,перекинув через плече. Для нього хлопець важив не більше пір’їнки.

-Куди ти тягнеш мене? – налякано скрикнув Темпсі.

-Побачиш мій любий....- солодким голосом відповів Грег і лише міцніше стиснув його . – О так, ти скоро побачиш. І...якщо будеш слухняним хлопчиком отримаєш нагороду. Певен , що тобі хочеться пити і їсти. Здається його милість заборонив давати тобі їжу і воду...

Темпсі нічого не відповів. Грег не помилявся . Він дійсно нічого не їв з того дня як впав в немилість господаря, а ось воду йому все ж таки хтось приносив. Перебуваючи в постійному марені він не пам’ятав хто насмілився порушити наказ чаклуна.

Грег впевненим кроком направився до дерев’яних бараків де жила прислуга. Однією рукою тримаючи бранця, вільною – він відчинив масивний замок , що висів на одній з дверей і штовхнув її. Він кинув в'язня на брудну підлогу всіяну кістками тварин.

Темпсі здригнувся, коли пальці Грега грубо вгризлися у його волосся. Він відчував, як кожен порух спричиняє спалах болю, як тіло реагує на дотик з напругою і відчаєм. Хотілося знову знепритомніти, втекти в забуття, де не існує ні болю, ні цього мерзенного дотику. Але свідомість трималася, мов навмисне, залишаючи його в пастці жаху.

— Подивись на мене... — зловісно прошепотів Грег, змушуючи хлопця підняти погляд.

Темпсі зусиллям волі розплющив очі. Перед ним було обличчя вовкулаки — збуджене, перекривлене ненаситною жагою і зневагою. Те, що колись могло здатися людським, тепер перетворилось на щось потворне, демонічне. Очі блищали жовтим вогнем, а губи розтягнулись у хижій, майже тріумфальній посмішці.

— Бачу страх... — задоволено промовив той. — І це добре. Це робить тебе ще смачнішим...

Темпсі нічого не відповів. Його горло було пересохле, як спалена земля, а голос  зник десь у безмежній пустці страждання. Він знав, що волати про пощаду марно. Тут не було жодної душі, що зглянеться. Жодної надії на порятунок.

Він був сам.

Грег шарпнув його вперед і повалив обличчям до підлоги. Хлопець вдарився щокою об дерев’яні дошки, порепані, вологі, смердючі. У носа вдарив ще один смердючий подих, і це змусило його знову стиснути зуби, стримуючи нудоту. Дихати було важко, огидно.

— Знаєш, я довго чекав... — прошипів йому на вухо Грег, придавлюючи його до брудної підлоги. — І тепер ти мій. Тепер я не поділю тебе ні з ким.

Його голос був хриплим, майже урочистим, як у фанатика, що досяг свого бога. Темпсі відчував, як уся ця реальність, ця мить, ця темрява накочуються на нього, мов хвиля, глуха, липка, безжальна. Він не плакав. Він не мав сил на сльози. Його тіло було мертвим, хоча ще дихало. Лише десь у глибині, у самому серці, залишався крихітний жарок. Він горів — не надією, ні. Лише волею не зламатися остаточно. Не дати цій тварині останнього задоволення — перемоги.

І саме цей жарок, ця крихта гідності змусила його прошепотіти:

— Ти можеш мати моє тіло... Але не душу...

Грег завмер на мить. У тиші почувся тільки дощ, що лив за вікнами, і глухий стукіт крапель об дах. А потім вовкулака засміявся — довго, глухо, як хижак, що відчув кров. Його сміх відлунював у стінах барака, змішуючись з гнилизною й темрявою.

— Побачимо, мій любий... Побачимо..

— Облиш його!

Різкий жіночий голос прорізав повітря, мов блискавка. Обидва чоловіки здригнулися. Грег неохоче розтиснув пальці, випускаючи хлопця зі своїх лап. Темпсі важко дихаючи, відповз до стіни.