Глава 20 Місто

Опівдні наступного дня, після нічної пригоди, мандрівники нарешті вийшли на цегляний тракт. Тут примарні мешканці Долини втрачали свою силу, і друзі змогли дозволити собі перепочинок. За сніданком — сухарі та солонина — вони вперше за довгий час відчули себе у безпеці й заговорили про пережите.

Про те, що сталося з Денисом, знали всі. А от Зінька не поспішала ділитися своїми снами — вони були надто особистими.

— А що бачила ти, люба моя? — не втримався Денис, прагнучи дізнатися, про що мріяла сестра.

— Нічого... — відповіла вона надто різко, опустивши очі й почавши розглядати свої забруднені, поламані нігті.

— А чого ж почервоніла? — не вгамовувався брат. — Певен, ти виходила заміж за Вітальку.

Зінька кинула на нього блискавичний погляд.

— Це тебе не стосується, мій любий братику. У всякому разі, я змогла протистояти їм — на відміну від тебе, — в’їдливо відповіла вона, і, здається, влучила в ціль.

Денис удав, ніби йому байдуже, й звернувся до Веліни та Елайджі, які мовчки спостерігали за суперечкою.

— А ви що бачили?

— Нічого, — м’яко усміхнулась Веліна. — Мерці не мають влади ані наді мною, ані над Елайджею.

— Так я й думав...

Денису стало соромно. Виявилося, що саме він найвразливіший до чар Долини. Навіть Максим, якого він завжди вважав дотепним телепнем, виявився стійкішим.

— У тому, що сталося, немає твоєї провини, — спробував заспокоїти його Елайджа. Але Денис думав інакше.

Він ледь не загинув — надто легко піддався примарам.

— Не думай про це... — Веліна м’яко усміхнулась і ніжно торкнулася його щоки.

Її дотик змусив Дениса здригнутися — мовби вдарило струмом. Він розгублено глянув у її темні, бездонні очі, й одразу відвів погляд. Там, у глибині, він побачив щось жахаюче, невідоме. Наче поглянув у зіниці хижака — прекрасного, але смертельно небезпечного.

— Що з тобою? — стурбовано запитала Веліна.

— Нічого... Просто мені незручно за минулу ніч, — пробурмотів Денис, не наважуючись сказати про свої тривожні передчуття.

— Все вже позаду. Що сталося — те сталося. Але хай це стане тобі уроком.

— А якщо я знову піддамся чиїйсь волі? Якщо становитиму загрозу для команди?

— Не говори дурниць, — втрутився Феодорій.

Вперше Денис побачив, як суворий воїн посміхається.

— Я впевнений, що ти ще знайдеш свою силу і відвагу, — сказав Феодорій.

— Дуже в цьому сумніваюся...

Та його слова все ж трохи заспокоїли Дениса. Те, що сталося, вже не змінити. Залишалося лише винести з пригоди урок. Замість того щоб і далі себе картати, хлопець знову повернувся до запитань, які лише тепер почали його турбувати. Хоча логічніше було б, аби вони виникли ще на початку подорожі. Але тоді він був надто вражений. Як казала покійна бабуся Ірина — «не дійшло до голови».

Тепер, коли трохи оговтався і, здається, змирився з думкою, що, можливо, ніколи не повернеться додому, в його голові почали роїтися думки.

— Я досі не розумію, як ми опинилися в Прикордонні, а не в Палаці Забуття, як планував Мардус. Хтось же мав відкрити портал у цей світ?

Елайджа загадково усміхнувся.

— Розумію твої сумніви. Але ні — цей портал ніхто не відкривав. Навіть Веліна, хоч вона й одна з Істарі, не має такої сили.

— То як ти це поясниш?

Денис не збирався здаватися. Йому треба було знати правду.

— Ми не можемо відкривати портали між світами. Для цього потрібна Сила, що існує лише в Палаці Забуття. Та Веліна зуміла змінити напрямок порталу. Необхідну енергію вона знайшла у вашому світі. Саме тому ви опинилися в Прикордонні.

— А що вона робила в нашому світі? Як потрапила туди?

— Можливо, краще запитай про це в неї, — коротко відповів магістр.

Вперше Денис почув у його голосі роздратування. Схоже, тема була для Елайджі болісна. Хлопець не став більше розпитувати й відійшов.

Після короткого перепочинку — трохи менше двох годин — мандрівники рушили далі. Йти брукованим трактом було значно легше, ніж продиратися крізь траву. Чари Долини відчувалися дедалі слабше. Наступна ніч минула спокійно, хоча десь у далині щось гукало і манило, та ніхто більше не зважав на це.

Зранку погода зіпсувалася: небо затягли сірі, дощові хмари. Над Долиною від численних потічків і заводей піднявся важкий туман, і невдовзі накрапав пронизливо холодний дощ. Настрій у мандрівників був такий же похмурий, як і небо. До вечора дощ не лише не вщух, а й посилився. Змоклі й стомлені, друзі влаштувалися на ночівлю під кроною дивного дерева — гібриду дуба й клена, що росло обабіч дороги.

Багаття розпалити не вдалося, запасна одежа виявилася мокрою, тож довелося вкладатися спати холодними, голодними й у вологих шатах. Земля була сирою, і сон не приходив. Денис притулився до Максима, і тепло друга трохи його заспокоїло. Згадався рідний світ такий зручний і передбачуваний. Там не потрібно було йти пішки сотні кілометрів — достатньо купити квиток на потяг. Там усе було зрозумілим, а найстрашніше — це хіба що ціни, що постійно зростали.

Та тепер той світ, здавалося, втрачено назавжди. Навіть якщо вони дістануться до Палацу Забуття, ще не факт, що переможуть Мардуса, яким їх лякали Веліна та Елайджа. Єдине, що давало надію, це присутність Максима і думка про те, що йому пощастило мати такого друга.

На ранок погода значно покращилася. Дощ більше не йшов, хоча довгоочікуване сонце так і не виглядало з-за низько навислих над землею хмар. Молочний туман ліниво піднімався з заводей і повільно стелився над Долиною, огортаючи все навколо в сіре марево. Феодорій все ж таки розвів багаття, і вони нарешті змогли трохи обсушитися. Лише після цього мандрівники вирушили в дорогу. Йшли мовчки. Розмовляти нікому не хотілося. Навіть Максим, що зазвичай не втрачав надії навіть у найкрінжовіших ситуаціях, мовчав. Важка тиша повисла над ними. Вони все йшли й йшли, і здавалося, що степ, у який поволі перетворилася Долина, не має ні кінця, ні краю.

Хмари нарешті розсіялися, та особливого полегшення це не принесло. З півночі потягнув холодний вітер, що приніс із собою задушливий сморід паленого пластику й гуми, наче хтось нещодавно палив сміття або щось гірше. Сонце вже звернуло на захід і хилилося до горизонту, розмазуючи криваво-червоні відблиски по небу. Над степом простягнулися довгі, зловісні тіні, мов кістляві руки, що повзли до них крізь простір.