Глава 19 Чаклун

Зореслава не поспішала прокидатися. Вона ще перебувала під чарами дівочих снів, у яких була поряд із коханим. Її тіло солодко потяглося, ніби все ще відчувало на собі тепло його обіймів, а на губах жеврів смак поцілунків. Посміхаючись, вона розплющила очі, і здивовано озирнулася довкола, намагаючись збагнути, де опинилася.

Кімната була їй незнайома.

І раптом, мов хвиля, на неї нахлинули спогади. Все було насправді: втеча з вежі, шалені обійми, жагучі поцілунки... І згадка про Берм’яту пронизала серце болем.

— Темпсі… — прошепотіла вона, і сльози застелили їй очі.

Якщо він ще живий — то, найімовірніше, вже в підземеллі. А може, його просто зараз катують. Але тоді... де вона сама? Може, розгніваний батько дізнався про її нічну витівку й наказав ув’язнити й її?

Зореслава схопилася з ліжка й підійшла до дверей — звісно, зачинених.

— Хтось є?! — вигукнула вона й загримала кулаками. — Негайно відчиніть!

Та у відповідь — ані звуку. Лише глуха тиша.

Залишивши двері, дівчина обійшла кімнату, яка нагадала їй антикварну крамницю пана Вармуса — ту, що неподалік палацу її батька. Тут, як і там, усе було завалене дорогим, але непотрібним мотлохом. Вона стала оглядати речі, шукаючи бодай щось, що згодилося б як зброя.

Зрештою її вибір зупинився на важкому золотому канделябрі. Сподівалася, що не доведеться його використовувати.

Минуло ще кілька хвилин,  і двері нарешті відчинилися. До кімнати увійшла струнка дівчина в сріблястій сукні. 
Довге волосся незвичного кольору весняної зелені було прикрашене лісовими квітами. Зореслава, яку справедливо вважали найвродливішою дівчиною на всьому Сході, раптом відчула укол заздрості. Лише оговтавшись, вона зрозуміла: перед нею — не людина. І врода цієї лісової красуні була оманливою. Та дивилася на неї з підозрою і прихованою ворожістю.

У слід за нею в кімнату зайшли дві служниці в простих полотняних сукнях із вишитими рукавами. Одна несла тацю з їжею та напоями, інша — розкішну блакитну сукню.

— Одягайся, — веліла зеленоока дівчина холодним тоном. — Мій хазяїн бажає тебе бачити.

Зореслава кинула на неї зневажливий погляд. Вона була князівною, і ніхто не смів розмовляти з нею таким тоном.

— Хто ти така, щоб так до мене звертатися? — гордовито запитала вона.

— Моє ім’я Елайна, якщо тобі це щось дає. Одягайся.

Ім’я їй нічого не говорило, тож Зореслава лише зневажливо знизала плечима.

— Я — князівна Зореслава Білоярська, донька князя Артемідора, і не збираюся коритися нікому. І я вимагаю знати, де перебуваю і хто твій хазяїн.

— Ти у палаці князя Гівара, Чорного Володаря Чорнолісся.

Від цієї відповіді Зореслава похолола. Вона з недовірою вдивлялася в Елайну, яка чомусь ставилася до неї з ворожістю. Як їй було знати, що зеленоока красуня —  кохана Темпсі, і через свою природу вона добре відчувала, що відчуває юнак до князівни.

— Я… не розумію, як опинилася тут, — розгублено прошепотіла Зореслава.

— Це не має значення. Мій хазяїн невдовзі прийде до тебе, тож раджу причепуритися.

Князівна була надто схвильована й розгублена, щоб пручатися. Вона дозволила служницям вдягнути її та прикрасити самоцвітами. Напевно, Гівар вважав, що якщо вже володієш лялькою — то хай буде дорогою. Служниці виконали свою справу й швидко покинули кімнату.

Елайна затрималась, зміряла Зореславу зневажливим поглядом.

— Раджу тобі забути про нього, — тихо промовила вона.

— Про кого ти? — здивовано запитала Зореслава.

— Ти чудово знаєш, про кого. Він ніколи не покохає тебе. Такі, як він, люблять раз і назавжди. 

Сказавши це, Елайна різко вийшла, грюкнувши дверима. Зореслава залишилась сама — з думками й сумнівами. Вона не розуміла, як стала полонянкою чаклуна. Хто її сюди привів? І де Темпсі?

Гівар не змусив себе довго чекати. Не встигла Зореслава отямитися, як двері знову відчинилися, і в кімнату увійшов… Темпсі.

Дівчина завмерла, не вірячи власним очам. Спершу вона подумала, що він прийшов урятувати її. Вже хотіла кинутися йому в обійми, але щось зупинило її.

Темпсі був одягнений у чистий, зручний одяг для прислуги. Його обличчя ще зберігало сліди побоїв: на правій щоці виднівся синяк від кулаків Бермяти, але загалом він виглядав добре.

Юнак чемно вклонився, відвівши погляд.

— Володар Чорнолісся, князь Гівар Чорний, — оголосив він і відступив убік, пропускаючи господаря.

До кімнати увійшов високий, немолодий чоловік із різкими рисами обличчя. Можливо, колись він був привабливим, але злість і ненависть, що давно поселилися в його серці, викривили його риси. Чорні, колючі очі дивилися на неї з-під насуплених, сивих брів водночас вороже і… хтиво.

— Радий вітати тебе у своєму палаці, ваша Світлосте, — промовив він неприємним, глузливим голосом.

Зореслава здригнулася, та зуміла зберегти гідність. Гордо випрямилася і відповіла поглядом, сповненим презирства.

— Я вимагаю негайно повернути мене до мого батька.

— Ти не в тій позиції, щоб щось вимагати, дівчино, — промовив Гівар і зміряв її зневажливим поглядом. — Твій батько ув’язнив мого посланця без жодного на те права. Його слуги катували його. Думаю, я маю повне право вимагати компенсації.

— Я не… Я не розумію… — розгублено прошепотіла Зореслава. — Тобто… мій батько вчинив негідно, але...

Слова застрягли в горлі. Вона більше не знала, що сказати.

Вона подивилася на Темпсі. Хлопець стояв біля дверей, опустивши голову, наче винуватий школяр. Здавалося, він не смів підняти погляду на неї. Гівар недобре посміхнувся і повільно підійшов до дівчини. В його темних, мов безодня, очах спалахнув вогник забутої пристрасті. Вона була настільки прекрасна, що її краса бентежила навіть його зачерствіле серце. Вона нагадала йому іншу — ту, яку колись кохав і з якою жорстока доля розлучила навіки. Тремтячою рукою він торкнувся її золотого волосся.

Зореслава відсахнулася, вдарившись спиною об холодну кам’яну стіну. Її очі спалахнули гнівом і відразою. Чаклун посміхнувся ще ширше.