Глава 16 Спуск

Спуск у Долину Мерців забрав набагато більше часу, ніж вони сподівались. Але ніхто не скаржився  бо краєвид перед ними був таким, що важко було відірвати погляд. На відміну від похмурих, виснажених Пустощів, тут усе дихало життям, теплом і дивовижним спокоєм. Долина розстелила перед ними свої нескінченні зелені килими, барвисто всіяні квітами, що тремтіли під лагідним дотиком літнього вітру.

Трави шепотіли щось своє, таємниче, у такт ледь вловимому руху повітря, а пахощі черемхи, ірисів, троянд і польових рослин клубочилися в повітрі, немов невидимі духи. Сині небеса нависали над долиною, мов розпростертий купол древнього храму, по якому повільно пливли білосніжні хмари, спокійні, мов думки богів.

Зінька йшла мов зачарована, не зводячи очей із навколишньої краси. Але у глибині її серця щось защеміло: цей світ був надто схожий на її власний, втрачений світ — і несподіваний, майже дитячий смуток охопив її душу. Захотілося додому. Туди, де все знане, близьке, людяне. Де сонце не здавалося чаром, а квіти — примарою.

Кимось витоптана стежка вела мандрівників поміж зелених острівців, глибше в серце Долини. І, що найдивніше, ніхто навіть не задумався — ким була вона протоптана, для кого й чому. Потічки, що звивалися сріблястими стрічками між трав, виблискували на сонці, а їхня вода була кришталево прозора й холодна, як доторк до спогадів.

Мандрівники освіжилися в одному з тихих озер, вода якого пахла ряскою і небом. Вони наповнили фляги, вмивалися, сміялися. Здавалося, ніби саме життя повернулося до них обличчям. Голод вгамували залишками провізії, і несподівано світ став яскравішим, думки легшими, а шлях не таким безнадійним. Вперше за довгий час усі розслабилися. Забули про страх, про тіні минулого. Навіть Елайджа, який зазвичай поспішав, не заперечував перепочинку. Мов і він сам піддався магії цього місця.

Феодорій зняв з пояса меч, поклав його обережно на траву, й долучився до розмови з хлопцями вони обговорювали маршрут, майбутні переходи, небезпеки, що ще попереду.

Веліна й Зінька, притулившись спинами до стовбура старого дерева з вузлуватими гілками, що пахло медом і смолою, шепотілися, ділилися думками, сміялися по-жіночому, тихо, з ноткою ніжності.

Денис і Максим, утомлені балачками, непомітно відійшли до невеличкого потічка. Його вода, дзвінко переливаючись через гладенькі камінці, бігла на північ, у напрямку Чорнолісся, щоб злитись із Вовчою рікою. Хлопці вмостилися в густій траві. Дзюрчання води заспокоювало, навіювало дрімоту. Голова паморочилася від солодких пахощів, час сповільнився, став м’яким і тягучим, як мед.

Було настільки добре, що ніхто не стежив за годинами. І тільки Феодорій, ніби щось відчувши, першим отямився. Він підвівся, подивився на небо і примружив очі, в яких, здавалось, промайнув відблиск тривоги

– Нам потрібно йти! – голос Феодорія розітнув повітря, мов удар грому. Він схопився на ноги, озираючись навколо з виразом тривоги в очах.

Сонце вже доторкалося до лінії горизонту, палаючи червоним відблиском, наче кривавий факел. І ніхто з них не міг збагнути, як минув цілий день. Здавалося, вони лишень на хвильку присіли – а натомість втратили цілий відрізок часу. Елайджа метушився, кидаючись між сонними фігурами:

– Швидше... швидше... – твердив він, як закляття. – Нам не можна зволікати. Піднімайтеся, будь ласка!

Всі розуміли: щось не так. Але навіть ця думка була немов приглушена, затуманена. Тіла відмовлялися слухатись, кожен рух давався важко, наче їх обплутали невидимі тенета. Стежка, що вела їх сюди, зникла, розчинилась у хвилях високої трави, яка повільно погойдувалась, мов жива, шепочучи щось своє, загрозливе.

Феодорій ішов останнім, міцно стискаючи руків’я меча, хоча сам ледве тримався на ногах. Веліна тягла Зіньку, яка мов крізь сон спотикалась і хилиталась. Її повіки важко опускались, і вона ледь чутно бурмотіла щось нерозбірливе. Навіть Елайджа, що зазвичай був мов кремінь, почав хитатись, його очі затягло серпанком дрімоти.

Повітря було густе й тепле, мов молоко. У кожному вдиху відчувалася солодка млосність – запах ірисів, черемхи та чогось невідомого, липкого й обволікаючого. В шелесті трави чулося:

– Спати... спати... залишіться... відпочиньте...

Кожен крок ставав важчим, земля ніби тримала за щиколотки. Денис повільно зупинився, затьмареним поглядом вдивляючись у глиб Долини. Його губи ворушилися:

– Я лише на хвилинку... приляжу...

– Ні! – розпачливо вигукнув Максим, схопивши друга. – Ти не можеш! Не можна засинати!

– Я не сплю... просто трохи відпочину...

І він звалився йому на плече, тихо зітхаючи. Максим стиснув зуби, борючись із власною сонливістю. Він озирнувся: навколо мандрівники один за одним хилились до землі, наче повільно зламані маріонетки. Їхні тіла поглинула трава, зелена, пухка, але в ній було щось загрозливе – як обійми змії.

– Гей! – закричав він у відчаї. – Допоможіть! Хтось... будь ласка!..

Його голос зірвався, тонко, майже по-дитячому, і розчинився в шелесті. Відповіді не було. Тільки хмари згущувались над Долиною, сонце зникло, наче втекло. І здавалося, щось темне, невидиме вже спостерігало за ними з-за високої трави.

Максим ще намагався підвестись, але сили покинули його. Він упав, і останнє, що почув – це шепіт, наповнений стародавньою, глибокою зловісністю:

– Спи...

І запала тиша.

Ось вона щойно йшла нічною долиною, наповненою духмяними пахощами квітів і трав, а вже наступної миті стояла посеред яскраво освітленої зали. Повітря пахло ваніллю, квітами й чимось штучним — мовби нав’язливим парфумом. Квіти звисали зі стелі, всюди миготіли стрічки й кульки, а навколо снували незнайомці — жінки в блискучих вечірніх сукнях, чоловіки в костюмах. Мов примара на власному святі, Зінька стояла серед цього балагану у весільній сукні, мерехтливій від срібного шитва і коштовного каміння. Її голову вінчала діадема, а прозора фата спадала до самих п’ят. Вона ледве стримувала паніку.

"Де я? Чому я так одягнена? Це якась вистава? Сон?"