Глава 15 Порятунок

Прокинувся він від скрипу дверей. Здавалося, хтось знову вирішив його навідати. Хлопець щиро сподівався, що це не Бермята, і не Клим з Яськом та їхньою чудодійною настоянкою, яка, попри свій огидний смак, таки полегшила його стан. Темпсі затамував подих і завмер. Йому хотілося, щоб незваний гість просто пішов. Та не судилося. Тихі кроки наближалися до лави, на якій він лежав.

Несподівано до його свідомості долинув запах — лаванди й любистку. Від вартових завжди тхнуло потом, цибулею чи часником, але цей аромат був зовсім іншим. Хто це міг бути?

Темпсі не наважувався розплющити очей. Його переслідував страх — побачити над собою зловтішну посмішку ката, який знову почне знущатися. Та замість грубого дотику — ніжна, прохолодна рука торкнулася його гарячого чола, вкритого потом. І вмить — полегшення. Неначе морок у голові розвіявся, думки стали яснішими, біль — далеким і не таким безжальним.

— О, Велика Трійце… — з розпачем пролунав дзвінкий, дівочий голос. — Що вони з тобою зробили?

Елайна.

Ця думка здавалась безумством. Він був певен: дівчина навіть не здогадується, в яку халепу він потрапив. І все ж — відчуття не полишало його. Зібравши рештки сил, Темпсі обережно розплющив очі.

Темрява все ще панувала в камері, проте тонка свічка в руці гості відганяла пітьму, відкриваючи перед ним обличчя — бліде, прекрасне, мов з сну. Обличчя князівни. Світло тремтіло на її рисах, надаючи їм ще більшої ніжності. Він не вірив. Це мало бути маренням, грою втомленого розуму.

Та вона посміхнулася — ледь помітно, щиро, з глибоким сумом. Її тремтяча рука обережно відгорнула пасмо волосся з його обличчя, і вона тихо зойкнула, побачивши рани.

— Навіщо вони зробили це з тобою? — прошепотіла вона, крізь сльози.

Темпсі заплющив очі. Видіння мало розтанути. Так завжди буває — те, що добре, зникає. Та цього разу воно залишилося. Вона залишилася. Забувши, що вона донька князя, забувши про гордість, князівна впала йому на груди й заплакала — тихо, щиро, як та, що не боїться більше нічого, крім втрати.

— Не плач, ясна панно… — прошепотів він. — Я не вартий твоїх сліз.

Він обережно торкнувся її золотого волосся, і дівчина здригнулася, відсахнулася. Зореслава дивилася на нього поглядом, повним розпачу й глибокого смутку. Її серце тривожно калатало в грудях, мов птах у пастці. Вона й сама не розуміла, як посміла на таке — прийти до нього вночі, одна, без охорони. Можливо, винні в тому її надто відверті сни — сороміцькі, тривожні, і водночас єдині, в яких вона почувалася щасливою.

У тих снах юнак із дивовижними блакитними очима та рудим волоссям ніжно торкався її, пестив, а після пробудження її тіло ще довго тремтіло від солодкої муки, немов його дотики були справжніми. Вона боялася цих снів — і жадала їх. Усе це — витівки Нічниці, що, забравши перстень, залишила Темпсі без захисту, але свою справу виконала ретельно й нещадно.

Темпсі, трохи оговтавшись, нашвидку загорнувся в брудний плащ.

— Пробач… за такий вигляд, — зніяковіло прошепотів він, кидаючи погляд на лахміття, яке ще донедавна було його одягом.

— Мовчи… — тихо злякано прошепотіла Зореслава.

Її тонкі пальці торкнулися його вуст — мов намагалися зупинити не лише слова, а й саму реальність, що насувалася.

— Мені здається надто дивним, що ти прийшла сюди в таку пізню годину… та ще й одна, без охорони.

— Я прийшла, щоб врятувати тебе…

Вона опустила погляд — на тремтячий вогник свічки, єдине, що розділяло їх у пітьмі.

— Завтра я дам клятву княжичу Яромиру… і стану його жінкою…

У її голосі звучала така глибока туга, що слова її більше нагадували не обіцянку весілля, а сумну мову на власних поминках.

— А до чого тут я? — щиро здивувався Темпсі.

— Завтра тебе переведуть до підземелля — і тоді я вже не зможу тебе врятувати. Мій батько і мій наречений… вважають тебе шпигуном. І злочинцем.

— Але ж це неправда! — обурено вигукнув хлопець.

Зореслава лише сумно похитала головою.

— Мій батько… він завтра сам влаштує тобі допит. Ти розумієш, про що я?

Темпсі обережно кивнув. Так, він розумів, як саме його будуть допитувати, і, звісно, що під тортурами зізнається у всьому, в чому його звинуватять.

— І ти прийшла лише для того, щоб першою сповістити мені цю радісну звістку? — насмішливо запитав він і гірко посміхнувся.

Дівчина кинула на нього обурливий погляд.

— Я прийшла, щоб врятувати тебе.

— Навіщо? Я ж шпигун і ворог.

— Так, ти наш ворог, і цього вже ніщо не змінить. Але твої наміри були чесними. Ти прийшов сюди не криючись, і тебе підло ув’язнили. Я не хочу розпочинати своє нове життя з пролиття крові. Я не можу допустити, щоб тебе стратили. А саме це мій батько і збирається зробити.

Зореслава замовкла, нервово покусуючи вуста. Темпсі мовчав. Раніше він ніколи не замислювався про власну смерть — адже був мертвим ще з народження. Але й зовсім мертвим не був. І якщо прикласти зусиль, то вбити його цілком можливо.

— Боюсь, ясна панно, що ти нічим мені не допоможеш. Навіть якщо я й зможу вийти з вежі, варта мене схопить.

— Мені відомо про таємний хід, який веде від вежі до річки за містом. Я впевнена, що подібному тобі неважко буде сховатися. А тепер тобі необхідно поспішати. Невдовзі буде обхід, і якщо нас тут знайдуть, тоді тебе вже ніхто не врятує.

Після цих слів Зореслава впевнено повернулася і вийшла з кімнати. Темпсі швидко одягнув скривавлене лахміття, яке колись було його одежею, і, накинувши плащ, поспішив за князівною. Та варто було йому зробити кілька кроків, як усе навколо закрутилося в божевільному танку, і він, не втримавшись на ногах, упав на брудну долівку.

Темпсі втратив свідомість лише на мить, але й цього вистачило, щоб зрозуміти: він надто слабкий і навряд чи зможе далеко втекти. Зореслава опустилася поряд із ним на коліна.

— Будь ласка, піднімайся… — в розпачі прошепотіла вона. — Нам необхідно поспішати.

Темпсі з зусиллям підвівся, поглянув на неї з жалем.