Глава 14 Історія Тризем'я

Ще не почало сіріти, зорі мерехтіли в небі, а місяць завис над горизонтом, коли мандрівники покинули Рубіжне. Без коней, речі довелося нести самим. Дівчат трохи пожаліли, а от Денису з Максимом дісталося по повній — ніхто не зважав, що вони з іншого світу. Вже тоді хлопці пошкодували, що пішли пішки. Їзда верхи більше не здавалася такою жахливою.

Вони брели через сіру, бур’яну місцевість. Уже наступного ранку, мокрі від дощу й покусані комарами, хлопці ледве тримали темп. Навіть Зінька виявилася витривалішою. День за днем тяглася монотонна подорож, спекотні дні змінювалися холодними ночами, а інколи набридливо моросив дощ. Зрідка траплялися руїни — мовчазні нагадування про життя, яке давно залишило ці землі. Усе довкола дихало приреченістю.

Денис намагався дізнатися більше про Долину Мерців, але Феодорій ніколи не ходив так далеко, а Елайджа лише коротко відповідав:

— Прийдемо — побачите.

На четвертий день вони минули зруйноване містечко й увійшли в Пустощі — землю, ще більш зловісну, ніж вони собі уявляли. Розбиті окопи, величезні ями з маслянистою багнюкою, покинуті міста. Одного разу вони зайшли до одного з таких.

Будинки були майже цілі. За пилом вікон — знайомі силуети меблів, схожих на ті, що вдома. Схоже, люди встигли втекти, але покидали все поспіхом. На вулиці, де ще лишався асфальт, стояли іржаві авто невідомих марок. Максим зазирнув в одне: на сидінні — валізи й дитячі іграшки. Поруч валявся брудний плюшевий ведмедик із гудзиковими очима. Один із них тримався на нитці.

Елайджа нахилився, обережно підняв іграшку.

— Усе сталося надто швидко… — прошепотів Елайджа, втупившись у брудного ведмедика. — Вони навіть не встигли зрозуміти, як зникли…

Усі здивовано подивилися на нього. Погляд мага був далеким, відстороненим. Веліна обережно взяла його за руку — він здригнувся, наче прокинувся зі сну.

— Пішли звідси, — коротко сказав. — Це лихе місце.

Денис помітив: Елайджа щось приховує.

— Що сталося з вашим світом? Чому він такий?

— Я вже, здається, розповідав про Останню Війну…

— Ні! — в один голос відповіли хлопці.

— Було це майже тисячу років тому. Світ тоді був іншим. Люди могли спілкуватися на відстані, пересувалися без коней — на візках, які ви вже бачили. Імперія Морсій охоплювала півсвіту — від Таркських гір до Квітучого моря. Її мешканці, засліплені пихою, повірили, що мають Божественну Місію — очистити світ від темряви. Так почалася війна, яка й знищила все. Ми живемо серед уламків.

— Який жах… — прошепотіла Зінька.

Чим далі мандрівники йшли на схід, тим більше смерті ставало довкола. У Пустощах панувала така тиша, що здавалося — навіть повітря боїться ворухнутися. Ні птахів, ні звірів. Лише бурий мох замість трави, висушена земля без струмків і джерел. Тепер стало ясно, чому Елайджа залишив коней — ті просто не витримали б.

Їжа і вода закінчувалися. Денис і Максим, не звиклі до таких умов, страждали мовчки. Особливо Максим — їжа була його слабкістю. Щоб не зійти з розуму, він співав. Найчастіше — «The War», хоча страшно фальшивив. Вважав, що співати іноземною — це стильно. Денис зрештою не витримав:

— Співати круто, коли маєш слух. У тебе — ні слуху, ні голосу.

Спочатку всіх дратувало його завивання, але згодом звикли. У цій тиші навіть фальшива пісня була краща за мовчання.

Коли я співаю, я не думаю про їжу, — пояснив Максим, жартома відмахуючись.

І справді — варто було йому замовкнути, як одразу починалися розмови про смаколики. Його описи їжі були настільки соковиті, що у слухачів мимоволі текла слина. Сухарі й сушені фрукти вже давно набридли, але щойно виникала думка, що незабаром і цього не стане — кожен шматок здавався святом.

— А що було далі? — поцікавилася Зінька, коли вони зупинилися на ніч біля занедбаної споруди, схожої на стару електростанцію.

— Як людям вдалося вижити? — додав Денис, згорнувшись біля вогнища.

Веліна хитро усміхнулася і перевела погляд на магістра:

— Елайджа, може розповіси, як цей світ зумів воскреснути після тієї Війни?

Елайджа зніяковіло стенув плечима, але, помітивши зацікавлені погляди, зітхнув:

— Гаразд… Послухайте.

Він заговорив спокійно, майже шепочучи, і кожне його слово звучало, ніби частина стародавньої легенди.

— Після Великої Війни все згоріло. Міста перетворились на попіл, поля — на пустки. Людство зникло майже повністю. Але троє зглянулися на наші рештки — Велика Трійця. Пірен, Денхер і Велес. Боги, що повернули світ до життя.

Пірен — володар небесного вогню. Він спустився на Схід, де оселився в самому серці зруйнованих земель. Саме він навчив людей добувати вогонь, кувати залізо, і з його роду постали князі Чорні — ті, що шукали знання і владу. Останній із них — князь Гівар — знаний як наймогутніший чаклун Сходу.

— Цивілізація псує людей, — прошепотів Денис, подумавши про свій світ, де без запальнички чи сірників ніхто б не вижив.

Елайджа вів далі:

— Денхер — бог родючості. Він подався на Захід і навчив тих, хто вижив, обробляти землю, будувати дамби й канали, рахувати і писати. Він дав людству основу — їжу й пам’ять.

— А Велес... — голос магістра знову став тихішим, майже урочистим. — Він пішов найдалі — до самого Моря-Окияна. Там збудував Палац Забуття і став Вартовим Межі. Він — охоронець між світом живих і світом мертвих. Його поклик — не допустити повторення катастрофи.

— Так людство відродилося, — завершив Елайджа. — Та хоч ми й встали з колін, старі знання були втрачені. І досі ми лишаємося їхніми учнями, і спадкоємцями.

Зінька вкуталася в свій старенький плащ і вляглася ближче до вогнища, ховаючи носа в комір. Її голос ще лунав у темряві:

— Я серйозно. Якщо говорити про погане — воно обов’язково прийде.

—Якщо мовчати, воно прийде раптово, — пробурмотів Максим, але тихо, більше для себе.

Денис не зводив очей з Елайджі.

—Ти ж був там, правда? — його голос став нижчим. — У тих руїнах, де все почалося?