Глава13 Лікування Темпсі

Темпсі не мав ані найменшого уявлення, скільки часу минуло відтоді, як Бермята покинув його — зв’язаного, знесиленого, стікаючого кров’ю. Він перебував на межі: важке марення поглинуло його свідомість, але не могло приховати від пекучого болю й пульсуючих мук, що прошивали його тіло. Його переслідували тривожні видіння: він безпорадно блукав нескінченними, надміру яскравими коридорами, шукаючи щось вкрай важливе — таке важливе, що серце розривалося від тривоги. Та попри всі зусилля, він не міг згадати, що саме втратив. І тоді приходив відчай — справжній, живий, нищівний, що перетворював кожну мить у катування.

Минуло лише два дні. Але для Темпсі це була вічність, сповнена страждань, зневоднення і хрипкої агонії. Він балансував між реальністю та безоднею, коли почув, як хрипко рипнули заіржавілі двері. Хтось увійшов.

Його тіло миттєво стиснулося в напрузі, і кожен м’яз затремтів. Йому здавалося, що біль повертається разом із кроками. Невже знову? Невже ще одне коло тортур?

Двоє вартових, що з’явилися у дверях, зупинилися мов укопані. Вони втупилися в хлопця, і їхні обличчя зблідли, мов крейда.

— От лайно... — прошипів крізь зуби старший, Клим, намагаючись стримати лють. — Та він що, зовсім з глузду з’їхав? Таке з хлопцем зробити... ще й навіть не розв’язати... Збочинець клятий...

Ясько — його напарник, ще зовсім молодий, з лицем, на якому досі трималася наївна юнацька віра у справедливість — відвернувся й зіщулився.

Ще кілька тижнів тому Ясько мріяв про подвиги: про меч у руці, переможні походи, вогнища й пісні, славу й золото. Але реальність у замку Бермяти була іншою. Романтика розбивалася об лайно в стайнях, п’яні чергування і приниження від старших. І ось тепер — це. Не герой, не монстр... Просто побитий до напівсмерті хлопець, якому, здається, навіть не дали води.

— Може... він уже мертвий? — прошепотів Ясько, витріщаючись на брудну, червону підлогу, наче там міг знайти відповідь. Голос його зірвався, і в ньому чулася не тільки огида — там була провина.

— Я тобі зараз вмру! — раптом вибухнув Клим, хоча страх у його голосі зраджував справжню причину злості.

Для впевненості він обережно, але рішуче ткнув зв’язаного в’язня палицею, що завжди носив при собі — вона вже не раз ставала в пригоді, коли треба було струсити сон із патрульного чи вгамувати п’яного. Тіло хлопця, досі без руху, нервово здригнулося. Темпсі важко застогнав — глухо, майже беззвучно.

— Е ні, — з полегшенням видихнув Клим. — Живий.

Йому було шкода хлопця... але ще більше — себе. Старий князь не пробачив би, якби в’язень помер.  Артемідор був не з тих, кому подобається, коли плани зриваються. Тим більше, що цей змордований духопелами хлопчисько мав стати родзинкою видовища — публічної страти, запланованої рівно на день весілля його доньки з княжичем Яромиром. Красива, моторошна церемонія для натовпу. Хоч як крути — збочене задоволення. Особливо з огляду на чутки, ніби сама князівна закохалася в цього в’язня.

Клим насуплено зітхнув і витягнув ніж. Його рука була тверда й звична до таких справ. Мотузки, що утримували руки Темпсі, затріщали й ослабли. Тіло хлопця — худе, вкрите ранами та синцями — важко повисло вперед і впало йому просто до ніг, немов мішок зламаних кісток.

— Зовсім Бермята з глузду з’їхав... — прошепотів він, схиляючись над юнаком.

Рани вкривали все тіло. Деякі вже почали підсихати, взявшись темною кіркою.Клим стишено матюкнувся. 

Ясько, який досі мовчки стояв осторонь, зблід до кольору попелу. Він тремтів, притиснувши руку до рота, намагаючись стримати нудоту, яка накочувалася хвилями.

— Йди вже сюди, — роздратовано буркнув Клим. — Не бачив, чи що? Він же на ногах не стоїть.

Темпсі спробував розплющити очі, та повіки злиплися від засохлої крові й гною. Лише слабкий, майже невловимий рух голови видав у ньому життя.

Ясько підійшов неохоче, мов ішов на страту. Руки його тремтіли, і в очах — замість цікавості — стояв німий жах.

— Давай, тримай його... ось так...

Вони обережно підхопили Темпсі під руки. Його голова безсило впала на груди, ноги підкошувалися, а тіло в’язня скидалося радше на маріонетку, аніж на живу людину. Разом, з неабияким зусиллям, вони посадили його на лаву. Той навіть не встиг зрозуміти, що відбувається — свідомість була десь далеко, розмита між болем і забуттям.

– Ось так, хлопче, молодець... – підбадьорив Клим в’язня, який все ще повністю не отямився. – Тримайся, зараз тобі стане краще, зараз ми тебе приведемо до ладу.

Він обіцяв це щиро, з теплом у голосі, хоча й сам не до кінця вірив у свої слова. Та й навіщо цьому змарнілому бранцю йому вірити? Темпсі був переконаний, що це лише коротка передишка, а знущання повернуться – ще гірші, ще витонченіші. Тінь Бермяти, здавалось, досі стояла в кутку камери. Його свідомість затуманила лихоманка, страх пронизував кожну думку.

– Якийсь він зовсім хирлявий, – прошепотів Ясько, з огидою й жалем поглядаючи на спотворене обличчя хлопця. – Ще чого доброго, візьме та й помре...

– А ну, стули пельку, – визвірився Клим, але радше з нервів, ніж зі злості. – Я тобі зараз “помре”! Нічого з ним не станеться. Подумаєш, різочкою пару разів...

Він зітхнув і нахилився до хлопця, уважно оглядаючи його. Зморшки на його чолі глибшали. Він не міг приховати свого обурення.

– Це ж треба бути таким... таким збоченцем, щоб так покалічити людину, – пробурмотів він, насупившись. – Нічого, хлопче, нічого. Виплутаєшся. Ми тебе витягнемо.

Темпсі здригнувся. Обіцянка знову викликала страх – його вже "витягували", били, ламали, принижували. Та рука Клима не вдарила. Вона обережно, майже ніжно, торкнулася його скуйовдженого волосся. Зволожена ганчірка прохолодно лягла на обличчя, витираючи кров, гній, біль..

Коли вартові посадили його на лаву, він вже не пручався. Йому стало легше, трохи спокійніше. Очі потроху розплющувались. Перед ним – не кати, а втомлені, стривожені люди, в чиїх очах не було ані ненависті, ані зверхності – лише співчуття.