Глава 11 Зореслава

Артемідор зробив рукою легкий знак, і двоє озброєних вартових рушили до хлопця. Темпсі одразу зрозумів - інтуїція, як завжди, його не підвела. Схоже, він потрапив у пастку, з якої вибратися буде непросто.

Його рука інстинктивно потягнулася до піхов, але ті, звісно, були порожні. Він зовсім забув, що меч у нього відібрали ще на вході. Хоча, навіть якби він був озброєний, навряд чи це допомогло б йому зараз. Хлопець криво всміхнувся і знову вклонився князеві.

- Щиро дякую за запрошення. Це для мене велика честь.

Після цих слів вартові ввічливо, але наполегливо запросили його пройти до покоїв.

Так звані «покої» виявилися тісною кам'яною кімнаткою на самому вершечку північної вежі. Настільки тісною, що в ній ледве вмістилися вузька лава з солом'яним матрацом і зношеною ковдрою, яка, здавалося, пам'ятала кращі часи, та грубо збитий з дощок стіл. Незважаючи на початок літа, в кімнаті було прохолодно. Під високою стелею гуляв вітер, розгойдуючи павутиння, що звисало з дерев'яних балок. В одну з них було навіщось вбито залізне кільце, до якого прив'язано товсту мотузку.

Кімната зовсім не нагадувала покої. Швидше - камеру. Але хіба він не став в'язнем князя Артемідора?

Позаду клацнув замок. Темпсі обернувся й почув, як ключ повернувся в замковій щілині. Він кинувся до дверей і спробував їх відчинити, та всі спроби були марними. Схоже, старий князь вирішив порушити всі домовленості й ув'язнити посланця.

Темпсі зняв запорошений плащ, повісив його на кілок біля дверей і, важко зітхнувши, ліг на лаву. Його зморила втома, хоча, можливо, причина була зовсім інша - вода, якою його напоїли при вході в палати? Як би там не було, очі самі злипалися, і він одразу ж поринув у важкий, тривожний сон.

Йому снилося, що він стоїть над прірвою, вдивляючись у темну воду. У глибинах віддзеркалювалися скелі, порослі ялицями та модринами. Він намагався розгледіти когось серед гострого, наче леза, каміння, але марно. І лише коли відчув чиюсь присутність за спиною - було вже пізно. Темна, безформна тінь блискавично накинулася на нього й зіштовхнула в прірву.

Темпсі різко прокинувся. Серце калатало. Декілька секунд він намагався зрозуміти, де знаходиться. Спогади поверталися повільно, разом із відчуттям реальності. І саме в цей момент клацнув замок, і двері зі скрипом відчинилися.

У кімнату зайшла служниця з тацею, на якій стояли миски з їжею та кухлі з напоями. За нею, не відпускаючи руків'я оголеного меча, стояв вартовий - дебелий чолов'яга з чорною кучерявою бородою й холодним поглядом таких же чорних очей. Його мовчазна присутність промовляла недвозначно: жодних витівок.

Служниця з опущеними очима поставила тацю на стіл і поспішила вийти. Вона боялася хлопця. Від матері вона чула легенди про істот із Чорнолісся - тих, що приймають вигляд молодих і вродливих юнаків або дівчат, аби звабити людей і втягнути їх у твань. Новий в'язень князя викликав у неї майже забобонний страх.

- Негайно відведіть мене до його Високості! - зверхньо звернувся Темпсі до вартового. - Я певен, це якась помилка. Я - посланець його Світлості князя Чорного. Мій господар чекає на мене та на відповідь князівни.

Та судячи з недоброї посмішки вартового, жодної помилки не було. Артемідор справді ув'язнив його. Двері з гуркотом зачинилися, і Темпсі не залишалося нічого іншого, як змиритися зі своїм становищем і підкріпитися тим, що принесла служниця. Від голоду користі не буде. Страви, що їх залишили на столі, не нагадували тюремну баланду - радше навпаки, вони здавалися приготованими на князівській кухні. Схоже, до нього ставилися не як до звичайного в'язня.

Темпсі вже потягнувся до хліба, як раптом здригнувся: зовсім поруч пролунало хрипке, різке хихотіння. Він повільно обернувся. У тінях, біля самих дверей, стояла потворна істота - в брудному лахмітті, з довгим, сивим волоссям, що звисало пасмами на зігнуті плечі. Її обличчя було спотворене зморшками, глибокими шрамами, а товстий, схожий на картоплину ніс звисав майже до підборіддя. Маленькі, хижі оченята блищали зловтішним блиском.

- Кого я бачу! - заверескотіла істота тоненьким, до оскоми гидким голоском. - Красунчик Темпсі в полоні! Бідолашний, бідолашний Темпсі... - заскрипіла вона, трусячись від сміху.

- Це ти, Нічнице... - пробурмотів хлопець, навіть не здивувавшись. - Чого тобі треба?

Нічниця зневажливо смикнула плечима.

- Вельми цікаві справи... Зайняв моє улюблене місце - і ще питає! Що тобі тут треба? Сидів би собі на печі біля своєї красуні та жер би хазяйські огризки...

- А тобі яке діло?

- Та ніякого, ніякого... - швидко заговорила вона, обережно задкуючи до стіни. - Мені лише Елайну шкода...

При цих словах істота театрально заплакала, закривши руками потворне обличчя.

- А Елайна тут до чого? - голос Темпсі зледенів.

Йому не подобалося, коли про кохану говорили отак - та ще й така бридка істота.

- Як це до чого? - щиро здивувалася Нічниця. - Сидить бідна дівчина, сльози ллє за своїм нареченим, а не підозрює, що на нього вже інша запала...

- Про що ти торочиш?

Нічниця зареготала, скрутившись, наче від лоскоту:

- Можна подумати, що наш красунчик нічого не здогадується! А та - інша - тільки про тебе й мріє...

Темпсі зірвався на ноги. Гнів, що до цього лише тлів у грудях, спалахнув яскравим вогнем. Він блискавично схопив істоту за тонку шию і стиснув пальці з усієї сили.

- Говори! Негайно! - проричав він, трусячи її, мов стару ганчірку.

- Пусти... - захрипіла Нічниця, намагаючись вирватися. - Задушиш, йолопе...

- Нічого з тобою не станеться, - прошипів він, хоча й трохи послабив хватку.

Істота втупилася в нього очима, повними люті й сліз. Її груди судомно здригались.

- Про кого ти говорила?! - не вгамовувався Темпсі. - Хто ця "інша"?

- Та ж сама князівна Зореслава... Вона ж сохне за тобою, красунчику...

- Нісенітниця, - тихо сказав Темпсі, відступаючи. Він витер бруд з рук рушником, залишеним разом із їжею, і з огидою глянув на потвору, яка вже оговталася і знову стала зухвалою.