Глава 10 Перша ніч

Хлопець думав, що не зможе заснути. Та щойно торкнувся головою подушки - провалився в важкий, тривожний сон.

Йому снилися моторошні істоти з собачими головами, які переслідували його темним тунелем. А потім з'явився викладач англійської, який вимагав точну дату народження Зіньки. Денис, як це часто буває у снах, не міг згадати жодного числа, хоча дата збігалася і з його власною. Він народився на дванадцять хвилин раніше й вважався старшим братом. Андрій Олександрович розлютився, дав йому ляпаса і розчинився в темряві.

Денис опинився на краю прірви. Внизу вирувала темна, безодня вода, і здавалося, що варто зробити лише один необережний крок - і він зірветься у порожнечу.

Раптом - шелест. Ледве чутні кроки. Хтось наближався. Хлопець озирнувся - навколо не було ані дерев, ані каменів, щоб сховатися. Серце його закалатало.

Із мороку лісу виринув силует. Постать в чорному плащі, з вишивкою срібною ниткою по подолу, наближалась мов тінь. Місяць, повний і сліпучий, ковзнув світлом по обличчю незнайомця.

Це був юнак приблизно Денисового віку. Його довге темне волосся спадало на плечі, а очі світилися зсередини, як у диких звірів у нічному лісі. Обличчя - бліде, майже прозоре, з тонкими, витонченими рисами. У погляді - щось хижо-чарівне, небезпечне і заворожуюче.

Денис завмер. Його погляд злипся з очима незнайомця, і він не міг відвести його, ніби зачарований.

Незнайомець теж, здається, не очікував побачити тут когось. Він зупинився за кілька кроків.

- Хто ти? І що ти тут робиш? - голос його був оксамитовий, м'який, але в ньому жевріла погроза.

У погляді юнака блиснув холодний вогник. Його тонкі пальці лягли на руків'я меча, що висів на стегні, немов підтвердження його слів.

- Відповідай негайно! - промовив він твердо. - А не то я покличу вовкулаків

Денис позадкував, і раптом земля щезла з-під його ніг. Його тіло летіло у безодню - нестримно, невідворотно. І в ту мить, коли прірва поглинула його, хлопець прокинувся, різко сівши на ліжку. Серце шалено калатало.

«Де я? Що сталося?» - пролепетав він, розгублено озираючись навколо.

Темрява заливала кімнату густим мороком. Свічка на столі давно догоріла, лишивши по собі лиш тонку цівку диму, що повільно розчинялася у повітрі. За віконечком - тиша ночі й безпросвітність. До світанку ще було далеко.

Раптом двері скрипнули, й у кімнату ковзнула темна постать у глибокому каптурі. На мить Денису здалося, що то - юнак з його сну, той, хто кликав у прірву. Та це був не він. Це був магістр - Елайджа. Його плащ пахнув вітром і далекими дорогами. Очі були рішучими, а рухи - зібраними, мов перед боєм.

- Пробач, що турбую, - мовив він, кидаючи до ніг хлопця важкий згорток. - Та нам час вирушати. Одягайся.

- Що це? - прошепотів Денис, хапаючи пакунок.

- Дорожній одяг. Твій не годиться ані для мандрів, ані для нашого світу.

- Ми що, кудись їдемо? - сонно обізвався Максим, який саме прокинувся.

Магістр кивнув. Його погляд був мов крижаний вітер - незаперечний.

- Але ж ще ніч... - протестуючи, спробував Денис. Йому страшенно не хотілося покидати теплу кімнату, де ще можна було вдавати, що все - сон.

- Саме тому ми маємо вирушити. З настанням світанку буде запізно. Час не на нашому боці. Нас уже чекають.

- А Зінька? - раптом згадав він, і тривога промайнула у його голосі. - Я без неї нікуди не поїду.

- Твоя сестра вже готова. Вона з Веліною чекає вас біля стайні.

Почувши це, хлопці швидко перевдягнулися. Їхній новий одяг був простий, але добротний: вовняні сорочки, міцні штани, шкіряні пояси. І найголовніше - довгі сірі плащі, що надавали їм вигляду мандрівників, котрі перетнули не один перевал. Та найбільше їх спантеличили короткі мечі в ножнах.

- А можна я краще візьму палицю? - несміливо спитав Максим.
отруйного скорпіона.

- Можливо. Та згодом, - м'яко посміхнувся Елайджа. - Наразі - поспішаймо.

Вони рушили за ним темними коридорами палацу, мов тіні. Навколо - ні душі.

- А де варта? - прошепотів Максим.

- Спить, - відповів магістр, не обертаючись. - Веліна наклала на них чари нічного сну. Але щойно заспівають перші півні - вони прокинуться. І тоді вийти з міста буде значно важче.

Вони покинули палац через один з потаємних проходів, що вивів їх до господарських будівель. Тут теж панувала мертва тиша. Навіть пси не гавкали - лише спали, згорнувшись клубками біля сміттєзвалища.

Під навісом, де зберігалося сіно, стояли три постаті у плащах. Поруч - шестеро коней, що нетерпляче били копитами. Денис і Максим здригнулися. Їм судилося їхати верхи.

Підійшовши ближче, хлопці впізнали Зіньку, Веліну і... Феодорія.

Воїн стояв з холодною поставою, його очі ніби вивчали кожного з присутніх. Його присутність одразу зіпсувала настрій Денису. Він не довіряв цьому чоловікові.

- Нарешті... - роздратовано кинула Зінька.

- Що сталося? Чому ми тікаємо? - запитав Максим.

- Час на пояснення буде згодом. Зараз ми мусимо покинути місто, поки не розвіялися чари, - відповів Елайджа. - Півні - наші вороги цієї ночі.

Денис насилу осідлав гнідого скакуна. Руки тремтіли, ноги підкошувалися, а в роті пересохло, наче там хтось висипав попіл. Максим і Зінька виявилися куди вправнішими - сідлали коней впевнено, мов мандрівники з досвідом.

Коні вдарили копитами об землю, мов грім прорізав ніч. Вершники рушили - не до головних воріт, а в обхід, до Східної брами. Вона вела до давнього, порослого чагарником шляху - Північно-Східного тракту, що простягався у сторону

Прикордоння.

А за Прикордонням починалася інша історія.

Інший світ.

І випробування, про які хлопці ще не здогадувалися...

Вартові мовчки розчинили ворота. Вершники ковзнули у ранкову пітьму, де останні зорі гасли в тьмяному небі, а зі сходу вже линула тривожна рожева заграва.

Мури Златогірська зникли за горизонтом. Попереду - покинуті землі, рідкі поселення й багато мовчання. Денис уже тримався в сідлі впевненіше - кінь був спокійний, слухняний. Тиша гнітила. І він наважився.