Глава 9 Делеріон

Феодорій витягнув з-за пояса різьблений ріжок і голосно засурмив. Дзвінка, майже срібляста мелодія розлилася над нічним містом, відлунюючи в кам’яних стінах і зникаючи десь між дахами. Масивні ковані ворота з глухим скреготом почали опускатися, відкриваючи вхід для вершників. Колона повільно рушила крізь браму, прямуючи вузькими вуличками до палацу володаря Делеріона, що здіймався на високому пагорбі в самому серці Златогірська.

Денис, який уже майже задрімав у сідлі, раптом прокинувся — цікавість узяла гору над втомою. Він озирався довкола, захоплено вдивляючись у незнайомі краєвиди: низькі кам’яні будинки з арковими вікнами, стіни яких були рясно оплетені виноградом і дикими трояндами. Повітря було напоєне пахощами квітів і свіжої випічки, що долинали з глибини брукованих провулків. Схоже, у цьому місті ніч не була синонімом тиші й спокою — воно жило своїм таємничим життям.

Вершники проїхали повз корчму з багатообіцяючою назвою «Від заходу до світанку». Її вивіска хиталася на вітрі, а жовтавате світло пробивалося крізь щілини вікон. Назва закладу викликала в хлопців тривожні здогади, від яких морозець пробіг по спині.

Невдовзі колона виїхала на простору площу, бруківка якої блищала під світлом факелів. Перед ними височіла білосніжна будівля з елегантними колонами і стрункими вежами, що виблискували в темряві. Денис пригадав екскурсію по європейських замках, у якій колись брав участь із однокурсниками. Цей палац легко міг би стати резиденцією середньовічного герцога або загадкового мага.

— Це палац володаря Делеріона, — озвався Феодорій і, зробивши жест рукою, додав з гідною ввічливістю: — Прошу шановане панство.

Воїни легко зіскочили з коней і допомогли мандрівникам спішитися. Денис з полегшенням відчув тверду землю під ногами. Його ноги тремтіли, а все тіло боліло після цієї незвичної подорожі — верхова їзда виявилася не менш виснажливою, ніж битва з песиголовцями.

Піднявшись до мармурових сходів, вони зупинилися. По обидва боки сходів застигли вартові — кам’яні чудовиська з пащами повними іклів і очима, що, здавалося, стежили за кожним кроком.

— Ну і мордяки... — пробурмотіла Зінька, не дуже турбуючись, чи не зачепить її коментар місцеву естетику.

Хто знає, яке тут поняття про красу.

— Це химери, — пояснив Елайджа, повільно підіймаючись східцями. — Вони служать Марені й уособлюють людські страхи. 
Максим, який уже встромив палець у пащу одного з кам’яних звірів, стрімко відсмикнув руку. Дуже вчасно — щелепи чудовиська клацнули з лячним звуком. Хлопець здригнувся і злякано подивився на свого палець, ніби переконуючись, що він усе ще на місці. 
— Воно ж хотіло мене вкусити! — обурено вигукнув він. 
Елайджа лише похитав головою з притаманною йому втомленою серйозністю. 
— Не чіпай нічого — і все буде добре. 
Та Максимові не надто кортіло довіряти цій пораді. Здавалося, химери тільки й чекають, коли хтось зробить необережний рух, щоб прокинутись і накинутись на нього з кам’яною люттю. 
— Вони — мисливські пси Марени, — тихо мовив магістр. — Їх полювання — на людей. А поряд з ними завжди йдуть мерці. 
— Але навіщо вони тут? — щиро здивувався Денис, озираючись на химер з побожним страхом. 
— Колись давно, — сказав Елайджа, — Марена подарувала їх володарю Златогірська за одну надзвичайно темну послугу. З того часу вони не рухаються. Кам’яні, але живі. Найкраща охорона з усіх можливих. 
— Неприємна охорона, — буркнув Максим, відходячи якомога далі від чудовиська. 
— Проте надійна, — відповів Феодорій. — І доки ви з нами — вам нічого не загрожує. 
У цю мить важкі двері палацу розчинилися. Воїни урочисто ступили всередину просторої зали, освітленої сотнями мерехтливих свічок у золотих канделябрах. Гобелени на стінах розповідали про полювання, героїчні битви і перемоги давно минулих днів. 
У глибині зали, на підвищенні, стояв трон. На ньому сидів худорлявий старець з довгою сріблястою бородою. Його вбрання, оздоблене самоцвітами, ледь вирізняло його з-поміж звичайних літніх чоловіків. Погляд володаря був проникливий, мов скальпель, і недовіра читалася в кожній його зморшці. 
Денис відчув, як йому стискає шлунок. Було щось у цьому погляді, що нагадувало йому старого вчителя математики, який умів читати думки ще до того, як вони народжувались у голові. 
Магістр підійшов до трону й опустився на одне коліно, схиливши голову. Його прикладу мовчки наслідували всі воїни. Навіть Максим схилився, хоч і з явним небажанням. Зінька ж, зробила граційний реверанс, згадуючи уроки з художнього гуртка. 
— Моя шана, Володарю, — спокійно мовив Елайджа, не зводячи очей з підлоги. 
У залі запанувала тиша. Володар довго вдивлявся в юнака, наче намагаючись побачити більше, ніж той показував. 
— Бачу, ти виконав моє доручення. Але хто ці... особи у дивному вбранні? 
Магістр мовчав, але відповіла Веліна: 
— Володарю, вони були зі мною. Супроводжували в подорожі. 
Друзі обмінялися стривоженими поглядами. Зінька вже було розтулила рота, щоб заперечити, та зловила на собі пильний, владний погляд Веліни — і одразу замовкла. 
Денис відчув, як щось неприємне осідає в грудях. Погляд Делеріона був надто пронизливим. Занадто уважним. 
— Це правда? — пролунало запитання, мов громовий розряд у тиші. 
— Вони — нащадки Великої Трійці. Вони — Хранителі Часу, — урочисто, без тіні сумніву в голосі, промовила Веліна. 
— Щось не надто вони подібні до нащадків Великої Трійці… — з іронією озвався Делеріон, не відводячи очей. 
— Їхня зовнішність — лишень оболонка. Вони прибули з іншого світу, — твердо відповіла Веліна. 
Повисла мовчанка. Погляд володаря став ще гострішим. Він вивчав кожного з трійці, мов намагався проникнути у саму сутність їхньої природи. Денис, під тим пильним поглядом, відчував себе, мов школяр на контрольній, до якої не готувався. Серце калатало швидше, і він ледве втримався, аби не відвести погляду. 
— Що ж… — нарешті зітхнув Делеріон, і в тому зітханні було більше роздратування, ніж згоди. — Боюся, що мені не лишається нічого іншого, як повірити пані Веліні… та магістру. Хоч я й маю власну думку щодо їхнього походження. Якщо вже сама Веліна наполягає — нехай буде по-її. 
Максим і Денис майже одночасно з полегшенням зітхнули. Здавалося, напруга в залі трохи спала. 
— Тепер ви мої гості, — знову заговорив Делеріон. — Уже запізно, усім нам потрібен відпочинок. Вас проведуть до покоїв. А завтра зранку — Рада. Там і поговоримо детальніше. 
Зі скрипом ворухнувши пальцями, володар зробив знак, і вартові, які весь цей час стояли мовчки, одразу ж рушили до гостей. Не встигли ті й слова мовити, як уже мусили йти за солдатами. Біля дверей з’явилися служниці, й одна з них, ледь вклонившись, чемно звернулася до Зіньки: 
— Пані, запрошую вас на жіночу половину палацу. 
Зінька кивнула і, озирнувшись востаннє на хлопців, мовчки пішла за жінками. Дениса й Максима провели вузькими, кам’яними коридорами, де ледь мерехтіли світильники на стінах. Врешті вартовий зупинився біля низеньких, розмальованих дверей. 
— Бажаю приємного відпочинку й міцного сну, — з ледь помітною усмішкою мовив він, відчиняючи перед ними двері. 
Проте те, що відкрилося їхнім очам, мало нагадувало розкішні покої. Маленька кімнатка з двома лавками, застеленими теплими, хоч і дещо пошарпаними, ковдрами. В кутку — грубо збитий дерев’яний стіл, на якому вже чекала вечеря. Запах смаженої печені та свіжого хліба одразу ж змусив животи хлопців загудіти. 
— Та ми ж цілий день майже не їли… — пробурмотів Максим. 
— Може, це пастка — годують, щоб розслабити, — невпевнено відповів Денис, але вже наступної миті обидва сіли до столу. Голод, вочевидь, переміг недовіру. 
Щойно вони переступили поріг, як двері за ними зачинилися з глухим клацанням. Денис здригнувся — йому не здалося. Він обережно підійшов до дверей, натиснув на ручку. Даремно. Замкнено. 
— Ну точно… не гості, а в’язні, — буркнув Максим, сердито витираючи руки об ковдру. 
— Гостинність у них якась специфічна… — погодився Денис і підійшов до вузенького віконця з гратами. Воно виходило на невелике подвір’я, оточене високим кам’яним муром. Ні охорони, ні слуг — тільки тиша та відлуння кроків деінде вдалині. 
Хлопець замислено глянув на темне небо, де крізь хмари ледве пробивалося місячне світло. Потім повернувся до друга й похмуро промовив: 
— Схоже, ми справді тут не як гості. І я не певен, що завтра буде кращим.