Глава 8 Перестороги

...«Вона бачила мене.»

Темпсі стояв, мов укопаний, дивлячись у вже потемніле дзеркало. Внутрішній холод, що супроводжував його з моменту прокляття, на мить відступив, залишивши після себе дивне тепло. Ні, це не було кохання - його серце давно належало іншій, і ніколи більше не відкриється ні для кого. Але в очах Зореслави він побачив щось до болю знайоме - самотність, приреченість, покору волі інших.

Його погляд повільно опустився на власні руки - викривлені, обпалені магією, з вічними слідами служіння чаклунові. І все ж... дівчина дивилася не з жахом, не з огидою. Її погляд був сповнений здивування, м'якого співчуття - і це зворушило щось глибоко всередині Темпсі, те, що давно здавав померлим.

- Вона така ж бранка, як і я, - тихо прошепотів він сам до себе, не зводячи погляду з дзеркала, наче сподівався знову побачити її обличчя.

Він подумав, що, можливо, якщо доля колись і дає коротку мить порозуміння - це не дар, а знущання. Але в тій миті, коли їхні погляди перетнулися, він вперше за довгий час не відчув себе чудовиськом. І це було гірко. І солодко. І дуже, дуже небезпечно.

Темпсі змусив себе відійти від дзеркала. Його серце вже було полоненим іншого почуття, іншої обіцянки - а Зореслава... Вона лиш дівчина. Прекрасна, горда, та полонена в золотій клітці обов'язків, як він - у чорній в'язниці магії.

- Вона побачила мене... але, може, й ні, - прошепотів він знову. - Може, просто відчула.

І дивне тремтіння пройшлося його шкірою.

Чаклун похмуро дивився на слугу, який стояв перед ним надто схвильованим.
- Що з тобою? Тобі вона також сподобалася, чи не так? - з насмішкою запитав він.
- Ні, Володарю... - Темпсі розгублено похитав головою. - Я не настільки дурний, щоб навіть мріяти про те, аби сподобатися такій дівчині.
Чаклун розсміявся, почувши цю відповідь.
- Звісно, що ні. Наскільки мені відомо, в тебе лише одна мрія, чи не так?
Його темні очі пронизливо вп'ялися у душу слуги. Темпсі обережно кивнув, погоджуючись, хоча всередині все похололо від страху перед гнівом господаря.
- Послухай, завтра вирушиш у Білоярськ і зісватаєш мені князівну. Вона - єдина донька, і після смерті князя унаслідує його володіння. До того ж мені вже час подумати про нащадків.
- Що? - Темпсі перелякано звів на хазяїна очі. - Але ж, Ваша Світлість... Хто мене слухатиме? Який з мене посланець? Пошліть Грега - він для цього ідеально підходить.
- Грег потрібен мені в палаці! - різко обірвав його чаклун. - А ти - мій особистий прислужник. До того ж ти подобаєшся жінкам.

Гівар міцно стиснув підборіддя юнака пальцями і змусив дивитися прямо в очі. Темпсі закляк, не в силі ворухнутися.
- Якщо зробиш це, і князівна погодиться, я щедро віддячу. Подарую тобі й твоїй коханці волю. Хіба ж не про це ти мрієш? Ну що, поїдеш?
У його голосі вже бриніли нотки погрози.
- Так, Ваша Світлість... - неохоче відповів Темпсі, не зводячи очей із підлоги.
Гівар посміхнувся і скуйовдив його волосся, як пса.
- Молодець. Хоч іноді тобі треба нагадувати, де твоє місце. Візьми.

Чаклун зняв з пальця перстень зі смарагдом і простягнув Темпсі.
Той здивовано підвів погляд.
- Це перстень захисту. Ніхто не посміє скривдити тебе, поки він на тобі. Я не дуже довіряю старому Артемідору. А тепер іди до Елайни - хай вилікує тобі руки.
- Слухаюсь, мій Володарю.
Темпсі вклонився і поспішив вийти з покоїв.

- Це він зробив тобі це? - тихо запитала мавка, обережно промиваючи зіллям його поранені руки.

Темпсі ледь посміхнувся, гірко, але ніжно, і похитав головою.

- Ні... Просто необережно повівся з вогнем.

- Тобі треба бути обережнішим, - м'яко промовила вона, торкаючись його руки так, ніби боялася завдати болю. - В мене погані передчуття.

- Це лише передчуття, - спробував він розвеселити її, нахиляючись ближче.

Він хотів поцілувати її в щоку, але вона відсторонилася, хоча не з холодністю, а з тихим сумом у погляді.

- Ти забула? Я не можу померти... Бо я вже мертвий, - прошепотів він, ніжно торкаючись її пасма волосся. - Я безпірник... той, хто помер до своєї пори. Моя мати... вона викинула мене щойно народивши. Мене виховали лісові духи, подібні до тебе...

Елайна не відвела погляду, лише сумно похитала головою.

- Я не знаю, що було до того, як тебе принесла ріка в нашу долину. Але я знаю, що ти був... інакший. У моєму видінні ти лежав на білій долівці, стікаючи кров'ю. Навколо тебе стояли люди - і вони плакали.

- Бачиш, - м'яко відповів він, проводячи пальцями по її щоці, - це просто видіння. І не більше.

- Люди... - вона ледь чутно зітхнула. - Вони бояться таких, як ти. Але... я ні.

Темпсі м'яко взяв її долоню у свою й поцілував її кінчики пальців.

- А я боюся втратити тебе. Ти для мене - єдине світло у цьому темному світі.

Елайна схилилася до нього ближче, поклавши голову йому на плече. Її дихання було теплим, спокійним.

- Мої передчуття ще ніколи не підводили мене, - прошепотіла вона. - Щось... щось не так. Наче зсередини все стискається.

Темпсі мовчки обійняв її, впевнено й ніжно, немов намагався сховати її від усіх негараздів.

- Не думай про лихе, - прошепотів він у її волосся. - Все буде добре... Я обіцяю.

Та в глибині душі він знав - щось насувається. Непевне, темне... І жодна обіцянка не могла цього змінити