Глава 6 Елайджа

-Денис Іваненко. Це моя сестра Зіна, а це Максим. - Хлопець намагався говорити чемно. - Нас схопили якісь потвори, зв'язали й кинули в озеро. А далі - темрява, падіння... і ми тут.

Воїни зиркали недовірливо.

-Не вірю. Звичайних вас би вбили. А тягли сюди - значить, ви не прості. Відповідайте!

Слово застрягло в горлі. Щось підказувало - правда не сподобається.

-Феодорію, розв'яжи їх, - пролунав молодий, але владний голос.

Грізні воїни одразу розступилися, пропускаючи його власника. Перед ними постав юнак - високий, шляхетний, у срібному обручі. Волосся, мов місяцева роса, спадало на плечі. Якби ельфи існували - це був один із них.

-Магістре Елайджо, моя повага, - сухо мовив Феодорій, ледь кивнувши.

В його голосі Денис вловив неприязнь. А магістр лише кивнув у відповідь, не зводячи погляду з трійці. Його очі - сіро-зелені, як лісове озеро під місяцем, - ховали у собі мудрість і смуток. Денис здригнувся: перед ним - не юнак, а хтось набагато старший. 
 

-Вони - нащадки Великої Трійці. Розв'яжіть їх, - м'яко, але владно промовив магістр.

Воїни слухняно відступили. Неохоче, Феодорій перерізав мотузки на руках хлопця. Денис скривився і почав розтирати зап'ястки. Елайджа підійшов, усміхнувся:

-Радий вітати вас.

Потім звернувся до Зіни. Вона стояла, розгублена, не в силі вимовити й слова. Елайджа вклонився їй:

-Моя повага, прекрасна діво.

Зняв сріблястий плащ із плечей і накинув їй на оголені плечі.

-Дякую, - ледве прошепотіла вона, опустивши очі.

До них підійшов темноволосий воїн, підтримуючи Веліну. Вона ледве трималася на ногах - песиголовці тримали її в полоні довше за всіх. Увага одразу прикута до неї. Магістр опустився на коліно, схиливши голову:

-Моя володарко...

Веліна посміхнулась і простягнула до нього руки:

-Піднімайся. Це я вдячна тобі й твоїм воїнам за порятунок.

Голос її бринів ніжністю. Елайджа підвівся, взяв її за руки. Між ними відчувалося щось більше, ніж обов'язок.

Зіна делікатно кашлянула в кулак:

-Вибачте, я, звісно, рада за вас... Але як нам вибратись? Тут є вокзал? Або хоча б телефон, щоб викликати таксі?

Воїни перезирнулися. Магістр з усмішкою відповів:

-Панно, ви кажете дивні речі. На жаль, тут такого немає.

-Стоп. Я вже зрозуміла - ми потрапили в чиюсь рольову гру для дорослих хлопців. Ви всі виглядаєте круто, але ми - випадкові гості. Ми не граємо. Тому... будь ласка, просто покажіть нам дорогу до цивілізації, і ми підемо. Уже пізно...

Вона говорила на одному подиху, боячись, що її переб'ють. Але її вислухали.

-Прекрасна панно, - лагідно мовив Елайджа, - все, що я можу, - провести вас до Златогірська.

Зіна озирнулась: навколо - безкраїй туманний степ, лише на півдні тьмяніли далекі вогні. Денис побачив, як у сестри затремтіли вії.

-Зіно, мені шкода, - тихо сказала Веліна. - Але це інший світ. І шлях назад... буде нелегким. 
І от лише тепер до Зіньки почало доходити те, що Максим із Денисом зрозуміли ще раніше. Вони не просто опинилися далеко від дому. Це не інше місто і навіть не інша країна. Це був зовсім інший світ - далекий, незбагненний, сповнений таємниць і небезпек, що дихали в потилицю.

-То ми померли? - приречено прошепотіла вона, і сльоза, гаряча, як вуглик, скотилася по щоці.

-Звісно ж, ні, - м'яко відповів Елайджа, і, взявши її тремтячу руку в свою, додав з обережною теплотою: - Я обіцяю, що допоможу вам повернутися додому. Але зараз надто пізно. Уночі тут небезпечно.

Наче в підтвердження його слів, десь у темряві завив вовк. Йому одразу ж відповів інший. Холод пробіг спинами. А якщо це були не вовки? А їхні родичі - потвори, схожі на песиголовців, з якими вже довелося зіткнутися?

-Сподіваюсь, ви вмієте їздити верхи, - промовив магістр, намагаючись надати голосу впевненості.

-Не зовсім... - буркнув Денис, з тривогою зиркнувши на пару гнідих коней, яких саме підвів молодий воїн.

Насправді він зовсім не вмів. Колись, коли їм з Зінькою було дванадцять, вони вирішили навчитися. Вона виявилася спритною вершницею. А от він... Він так і не наважився навіть наблизитись до коня. Панічний страх перед великими тваринами - конями, биками, навіть коровами - з'явився в нього після того, як сусідська корова Лиска одного разу погналася за ним через усе пасовище.

Елайджа поблажливо посміхнувся, зрозумівши значення його «не зовсім».

-Добре. Поїдете з моїми воїнами. Климентію, Феодорію - допоможіть молодим людям.

Климентій, той самий молодик, що привів коней, кивнув Максиму. Той важко зітхнув і, мов приречений, видерся на круп коня позаду воїна. Денис же застиг на місці, не в змозі поворухнутися. Феодорій, втративши терпіння, підхопив його попід руки й просто посадив перед собою. Зінька ж з легкістю вскочила в сідло приведеної кобилки.

І в ту ж мить вони вже мчали по нічному степу, крізь хвилі високої трави, що стиха шелестіла, наче нашіптуючи таємниці цього світу. Десь далеко палахкотіли вогні міста. Грунтова дорога петляла крізь доглянуті поля й випаси, немов ведучи їх у саме серце магії. Вершники перетнули річку по дерев'яному мостику і виїхали на пагорб.

І тоді перед ними розкрився краєвид, що нагадував видіння з казки. Кам'яні мури, високі вежі, світла на бруківці - все виглядало водночас і чужим, і зачарованим.

-Це Златогірськ, - озвався Феодорій, і на його суворому обличчі вперше з'явилася м'яка усмішка.

-Це столиця? - сонно спитав Денис, зачаровано дивлячись на місто.

-Ні, - відповів за нього Елайджа. - Златогірськ - лише прикордонне місто. Ми стережемо межі нашого світу від істот з інших. Песиголовці - мабуть, єдині, хто може перетинати світи без порталів.

-То це вони нас викрали? - уточнив Денис.

Елайджа кивнув.

-Але навіщо? І ще... Вони згадували якогось Мардуса. Хто це?

Денис говорив уже впевненіше. Попри страх і втому, всередині прокидався інтерес.

-Ніхто достеменно не знає, - повільно мовив Елайджа. - Лише те, що він бажає знищити наш світ.