Глава 5 Веліна

— Негайно відпусти їх! — несподівано розітнув повітря дзвінкий, чистий голос, немов удар срібного меча об кригу.

І крізь пелену болю й паніки Денис побачив постать, що повільно виринала з туману. Забувши про кров і смерть, він зачаровано вдивлявся в жінку, яка наближалася до них, немов постала з іншого, чистішого світу.

Висока й струнка, мов молода береза, вона була вбрана в довгу сріблясту сукню, яка, здавалося, була зіткана з нічної імли та місячного сяйва. Її чорне, хвилясте волосся спадало майже до землі, а очі сяяли на блідому обличчі мов крижинки, у яких замкнуто ціле небо. І хоч Денис не бачив у житті ні фей, ні ельфів — він був певен, що вона саме з їхнього роду.

— Відпусти їх... — мовила вона тихо, але в її голосі бринів холодний наказ, якого неможливо було не почути.

— А з якого це дива? — хижо посміхнувся Шер, вишкіряючи ікла.

— Вони не мають жодного стосунку до нашої справи. І тим паче — до магістра, — твердо відповіла незнайомка.

— Та ну? — Шер глухо загарчав. — А я от чую інакше. Мій нюх ще ніколи не зраджував... О ні. Вони з тих виродків, які самі себе називають Хранителями. Я впевнений — Мардус буде в захваті, коли я приведу йому не лише тебе, а й усю цю гниль. 
— Послухайте! — втрутився Максим, який, як завжди, зберігав спокій навіть у найкритичніших ситуаціях. — Не знаю, що тут відбувається, але ми й справді не маємо жодного уявлення, хто такий цей ваш магістр. Ми не знаємо його і ніколи не знали. Чесно. Ми тут випадково, зовсім не ті, кого ви шукаєте. 
— Отже, було приємно познайомитися... але нам уже час. І до речі — класні костюми, — кинув він з іронією.

Максим різко рвонувся, вдаривши лапою захопленого власною агресією квадробера по нозі. Йому навіть вдалося вирватися — та лише на мить. Інший песиголовець, вкритий густою рудою шерстю і з мордою вівчарки, вихопив батіг і з хльостким свистом опустив його на ноги втікача.

Максим скрикнув від болю й упав на землю. У ту ж мить інший — у вовчій масці — кинувся на нього і, грубо заламавши руки за спину, просичав:

— Стояти, сказано! — Він наблизився впритул, його подих був теплий і смердючий. — І навіть не думай тікати ще раз… пожалкуєш, що взагалі народився.

Вовкулака клацнув іклами просто перед обличчям Максима, і той відчув, як по спині пробіг холодок. У цю мить песиголовець перевів погляд на Дениса.

— А ти, що скажеш? Як магістр вислідив нас?

— Я ж сказав: не знаю я вашого магістра, — пробурчав Денис крізь стиснуті зуби. — І взагалі, вам би трохи заспокоїтись. Ви занадто вжилися в роль.

— Ти чув? Вони не брешуть. Відпусти їх, — знову спокійно, але владно повторила чорноволоса красуня.

Та ніхто не поспішав слухатися. Шер лише загарчав і кинувся до неї. Денис завмер — на мить йому здалося, що зараз цей звір її розірве. Але Шер лише схопив жінку за руку й занадто грубо потягнув до себе.

Вона не втрималася на ногах і впала на коліна. І лише тепер Денис побачив те, чого не помітив одразу — її руки були міцно зв’язані товстою мотузкою. Серце боляче стиснулося.

Вона не була їхньою володаркою, як він спершу подумав.

Вона — така ж полонянка, як і вони. 
— Замовкни, Веліно! — проревів Шер. — Вони підуть з нами. Мардус вирішить їхню долю!

— Ми нікуди з вами не підемо! — вигукнула Зінька, до якої лише тепер дійшло, що це не п’яні дурники в масках, а справжні чудовиська.

— А ти, лялечко, краще мовчи. Підеш, куди скажу, і робитимеш, що накажу. Інакше…

Шер вишкірив зуби — загроза була очевидною.

— Зв’яжіть їх.

Песиголовці кинулись виконувати наказ. Друзів скрутили, попри спротив, і потягли до води. Денис сподівався на диво — та воно не сталося. Таємничу жінку штовхнули в озеро, і вона зникла в темряві. Потім рудий песиголовець штовхнув і Дениса. 

Зв'язаними руками не поплаваєш. Хлопець був готовий до смерті. Але... води не було. Лише падіння - і м'яка прохолодна трава під спиною. На нього зверху гепнувся Максим. Озеро й ліс зникли. Вони лежали серед безкрайого степу. Потвори, тягнучи Веліну, з'явились поруч. Денис не прокинувся - кошмар лише починався.

- Що це за місце?! - зірвався песиголовець. - Це не острів!

- Знаю, - буркнув Шер і принюхався, злий і явно наляканий.

- Це твої фокуси, Веліно! - рикнув він, хапаючи її за волосся.

- Ні, Шере. Це не я, - спокійно відповіла вона з дивною посмішкою.

- Тихо! - прошипів вовкоголовий. - Ми тут не самі.

Він вихопив меч. Решта - за ним. Шер приставив ніж до горла Веліни:

- Я вб'ю її!

Темрява мовчала. Аж раптом - спалах білого світла. Скавуління. Шум боротьби. Потім тиша. Максим лежав поруч, і це трохи заспокоювало.

Коли Денис розплющив очі, над ним було небо з чужими сузір'ями. І постать - темна, кремезна. Міцні руки в рукавицях підняли його на ноги. Перед ним стояв воїн із бородою, наче зі сторінок середньовічної хроніки. Другий тримав меч, націлений на Максима. Третій тягнув Зіньку, ігноруючи її спротив.

Денис озирнувся - Веліни не було. А раптом її справді вбили? Воїни виглядали не менш небезпечно, ніж песиголовці. Хто вони? І на чиєму боці? 
- Хто ви такі й як тут опинилися? - грізно кинув бородань.