Глава 2 Песиголовці

З корчів шипшини вийшло три кремезних істоти бо навряд чи їх можна було назвати людьми. Вони були значно вищими ніж звичайні люди і дебелішими. Їх тіла були оброслі густою , темною шерстю, а голови на широких плечах були собачими. Їх би можна було прийняти за квадроберів яких поки, що в Нижніх балках ніхто не бачив, якби не надзвичайно могутня статура. А ще від них нестерпно смерділо собакою.

Побачивши трійцю істоти погрозливо загарчали і , не роздумуючи кинулися до них. Денис схопив сестру за руку побіг не розбираючи дороги, Максим, який зрозумів , що це не Віталька який в реалі був боягузом, і бита тут не допоможе поспішив за друзями. Вони бігли навмання , не розбираючи дороги . Хащі ставали густішими , а земля під ногами більш м'якою і рихлою. Їм вже почало здаватися, що вони змогли відірватися від потвор. Денис випустив руку дівчини і та задихаючись опустилася на вологу траву. Її мереживна сукня перетворилася на лахміття, а на ногах можна було розгледіти свіжі подряпини. Йому було шкода сестри, та нехай це буде для неї уроком. Пролунав тріск гілок. Щось чи хтось наближалося назустріч втікачам. Можливо це друзі тих істот, що гналися за ними?

Денис знову схопив Зіньку за руку і побіг геть якомога подалі від небезпечних істот. Максим біг позаду все ще тримаючи в руках биту. Колючки шипшини нещадно чіплялися за їх одежу і волосся, а жорсткі паростки ожини обплітали їх ноги. На їх щастя хащі невдовзі закінчилися і вони опинилися на просторій галявині. Здається та страшна істота відстала від них, але їх радість тривала недовго. Варто їм було зробити пару кроків як їх одразу ж схопили і щосили кинули на землю.

Денис скрикнув від несподіванки і випустив Зіньчину руку. Він хотів було піднятися , але чиясь нога в важкому взутті втиснула його в землю. Хлопець почув як скрикнула сестра , а потім її крик перейшов в придушений стогін. Денис не відчував страху який би мав відчувати в подібній ситуації. Те , що він відчував було схоже скоріше на обурення на те, що з ним так вчинили. Він не сумнівався в тому, що невдовзі все проясниться і вирішиться найкращим чином. Тим часом чиясь міцна рука схопила його за волосся і Як його різко підняли в гору. Хлопець голосно скрикнув від різкого болю. На очі навернулися сльози.

- Ба, гляньте , що я знайшов. - прогарчав неприємний, хриплий голос який більш скидався на собаче гарчання.

- А в мене аж двоє.- похвалився інший не менш приємний

Крізь сльози хлопець побачив величезну потворну постать, яка міцно стискала в своїх лапах Максима і Зіньку.

Було надто темно, щоб добре розгледіти тих, хто їх схопив, але Денис чітко бачив одне: ці істоти не були людьми. Вони були надто кремезні, неприродно могутні, з головами, що виростали з плечей, мов у собак. Від них несло нестерпною гнилизною, наче з могили. Зінька з Максимом хоробро пручалися. Дівчина навіть спробувала щось вигукнути про поліцію й міжнародні організації із захисту прав людини, та це було марно. Здавалось, ці створіння або ніколи не чули про такі речі, або просто плювали на них з висоти своєї тваринної байдужості.

-Ану, стуліть пельки! - рикнув один з песиголовців, і так різко смикнув їх обох, що вони миттєво стихли. Очі в них стали круглими від страху, і вони, не ворухнувшись, дивилися на Дениса.

-Що нам із ними робити? - запитав той, хто тримав Дениса за плече.

-Відведемо їх до Шера, - прохрипів песиголовець із густою, рудою шерстю, схожий на перевертня. Він виглядав старшим і розумнішим за решту, хоча сам Денис сумнівався, що такі створіння взагалі мали щось спільне з людьми. - Він вирішить. Він завжди вирішує. А наша хата скраю.

Незважаючи на протести й крики, молодих людей потягли вглиб лісу, в бік озера, що темніло неподалік.

Лісова темрява почала трохи розсіюватися, коли вони вийшли до водойми. Озеро було круглим, як око, що пильно стежить. Над його поверхнею стелився білуватий туман, густий і млосний, мов дим від отруйного багаття. Старі верби схилилися над водою так низько, ніби шепотіли щось страшне й незбагненне. Жаби верещали в болотах, мов примари на шабаші, а осока шепотіла про своє - про щось холодне й недобре.

Усе було таким, як завжди... і водночас не таким. Денису на мить здалося, що це звичайний сон, жах, у якому варто лише прокинутися - і все зникне. Але коли пазурі істоти з силою вп'ялися йому в плече, різкий біль пробив його наскрізь - холодний, гострий, нестерпний. Це було справжнє.

- Шер! Подивися, що ми знайшли! - гукнув той, що тримав Дениса.

З туману вийшла фігура. Те, що з'явилося перед ними, не мало бути частиною реального світу. Шер був вищий, масивніший, страшніший за всіх інших. Його шерсть, здавалося, поглинала світло, а очі світилися тьмяним, пекельним блиском. Від нього йшло щось дике, первісне, як від стихії, яка не розуміє слів, жалю чи пощади.

Він мовчки наблизився до бранців. Один за одним він обнюхав їх, повільно, зосереджено, наче вовк, що визначає, кого вбити першим. Коли його погляд зустрівся з Денисовим, хлопець завмер. Шер підійшов ближче, нахилився, і обнюхав його з голови до ніг. Грудна клітка істоти підіймалася в унісон із загрозливим гарчанням.

Слина стікала з іклів густими, важкими краплями, що падали на землю з тихим плюскотом. Шер загарчав сильніше - низько, з погрозою, наче попереджав: «Я можу, і зроблю, якщо захочу». Денис злякано відступив на крок. Йому справді здалося, що ця істота зараз вхопить його за голову і вирве її, мов лялькову.

Почувши ці слова, його побратими завили - дико, роздираючи тишу, мов звірі, що відчули запах крові. Завивання котилося лісом, відлунюючи між дерев, і наші друзі зрозуміли - нічого доброго їм це не віщує. Вони не знали жодного магістра, але щось холодне й глибоко тваринне підказувало: ці істоти люто ненавидять його і всіх, хто хоча б тінню дотичний до нього.

- Вбити їх! - гаркнув песиголовець, що тримав Дениса, і, не чекаючи згоди Шера, люто вгатив іклами в плече хлопця.