Розділ 7. Планета, що відчуває

Корабель «Геліос» м’яко сповзав у атмосферу невідомої планети. Зоряний пил залишався за їхніми спинами, а перед ними відкривалася дивна поверхня: світло від місцевого сонця переливалося крізь тонку хмарну завісу, відбиваючись у глибоких, синьо-зелених кратерах. Лея відчула дивне хвилювання. Це було не просто красиве видовище — щось у повітрі, у самому світлі планети, ніби відгукувалося на її присутність.

— Ти це відчуваєш? — тихо запитала вона Кая, не відводячи погляду від панорами.

Він мовчав, перевіряючи прилади, а потім присів поруч, нахилившись до її вуха:
— Відчуваю лише атмосферу і магнітне поле. Що саме ти бачиш?

— Це… складно описати словами. — Вона підняла руки і провела ними крізь повітря. — Мені здається, що ця планета відгукується на емоції. Навіть мої. Радість, страх, сум… тут усе наче стає матеріальним.

Кай скоса глянув на неї.
— Ти серйозно? Планета, що відчуває?

— Я не жартую, — Лея усміхнулася. — Кожне моє відчуття залишає слід. І, мабуть, мої почуття зараз дуже сильні.

Він відчув легке тремтіння в грудях. Її слова торкнулися його серця, хоча він намагався цього не показувати.

— Добре, — промовив він тихо. — Тоді будемо обережні. Не хочеться, щоб ця планета «відчула» нас і вирішила, що ми загроза.

Лея посміхнулася.
— Можливо, їй все одно. Можливо, вона просто хоче зрозуміти нас.

Вони спустилися на поверхню у спеціальному модулі. Земля під ногами була м’якою, а повітря злегка іскрилося від енергетичних хвиль планети. Кай уперше відчув, що техніка, всі його прилади і розрахунки, не можуть пояснити те, що він відчував тут всередині — тепло, хвилювання і дивне збудження.

— Дивно, — пробурмотів він, дивлячись, як Лея обережно торкається світлих кристалів, що виступали з ґрунту. — Наче все навколо живе.

— Так воно і є, — відповіла Лея, її голос тремтів від щастя. — Ця планета — як велике серце. І воно реагує на нас.

Він присів поруч, і вони сиділи довго мовчки. Кожен звук, кожен порух тут здавався наповненим сенсом. Лея відчула, як рука Кая потяглася до її, і вперше відчула його тепло не лише у фізичному дотику, а у справжньому відгуку на її почуття.

— Лея… — нарешті промовив Кай, відводячи погляд від блиску кристалів. — Я ніколи не думав, що щось настільки… жива. І що… мої почуття можуть мати значення.

Вона підвела очі до нього, усміхнулася, і тоді він вперше побачив справжню Лею — не тільки науковця, а людину, здатну відчувати і творити чудеса навіть у безмежному космосі.

— Кай, — прошепотіла вона, — якщо ця планета може відчувати, значить і ти можеш. І ти це вже робиш.

Він відчув, як серце стислося, але тепер не від страху, а від усвідомлення: поруч з нею він хоче бути чесним. Не пілотом, не одинаком, не холодним розрахунком. А просто чоловіком, який відчуває.

— Тоді… — промовив він тихо, нахилившись до її плеча, — я не хочу це ігнорувати.

Вона зітхнула, відчуваючи, як його близькість пробуджує щось всередині.
— Я рада, що ти це відчуваєш. Бо тепер… ми можемо зробити щось разом.

Кай повернувся до неї, і їхні погляди зійшлися. Довкола — тиша планети, що ніби спостерігала, затамувавши подих. Вона була свідком першого моменту, коли їхні серця почали битися в унісон не тільки в безпеці корабля, а й у живому світі навколо.

— Лея… — він промовив, не відводячи погляду, — можливо, ми змінюємо більше, ніж просто цей політ. Можливо, ми можемо змінити і цей світ.

— Можливо, — відповіла вона, відчуваючи, що він говорить не тільки про планету. — І я хочу йти з тобою далі. Разом.

Їхні руки зчепилися, і світло кристалів, здається, відгукнулося, підсвітлюючи їх як два маленьких, але сильних серця серед космічної безмежності.