Розділ 6. Тиша після зірок

Корабель нарешті увійшов у стабільну орбіту. Зорі за склом мерехтіли, мов мільйони маленьких вогників, і Лея відчула, як серце трохи заспокоюється після напруження польоту.

— Ти справді… мене вражаєш, — тихо сказав Кай, відкинувшись на спинку крісла. Його голос більше не був холодним; він звучав щиро, майже вразливо.

— А ти сам не гірший, — усміхнулася Лея. — Я ледве встигала за твоїм темпом.

Він скоса подивився на неї:
— Важко сказати, чи це комплімент, чи зауваження.

— Обидва, — посміхнулася вона, нахилившись ближче, щоб трохи порушити його звичну дистанцію.

Їхні пальці ледь торкнулися. Кай відчув, як серце стиснулося, наче його тіло раптом згадало, що почуття існують не лише у теорії.

— Лея… — тихо почав він.
— Так?

Він глибоко вдихнув і дивився на її очі, не відводячи погляду.
— Після сьогоднішнього… я зрозумів, що не все у цьому світі можна пояснити логікою. І що… твоє відчуття того, що почуття можуть рятувати, можливо, справді має значення.

Лея усміхнулася, її очі світилися:
— Тобі це трохи лякає, чи не так?

— Так, — відповів він, — і водночас… я не хочу цього ігнорувати.

Вона відчула, як між ними утворилася невидима хвиля, що тягнула їх ближче.

— Ти можеш довіряти мені, Кай, — прошепотіла вона, простягнувши руку до його щоки. Він відчув тепло її дотику.

— Я… намагаюся, — зізнався він, і в його словах звучала нова ніжність.

Вони сиділи поруч, мовби весь космос навколо зупинився. Зорі за склом здавалися яскравішими, ближчими. І Лея відчула, що навіть холодна і невблаганна тиша космосу не може заглушити тихий шепіт їхніх сердець.

— Ти віриш у долю? — запитав раптом Кай.

— В космосі? — усміхнулася вона. — Мабуть, так. Мені здається, іноді зорі обирають нас самих.

Він не відповів одразу. Лише взяв її руку, тримаючи міцніше, ніж звичайний жест: це була обіцянка, що вони разом впораються з усім, що чекає попереду.

— Тоді, Лея… — почав він, його голос був тихий і глибокий, — я хочу обрати тебе. І якщо зорі дозволять… залишитися поруч.

Вона відчула, як серце прискорилося.
— Ти серйозно?

— Ніколи не був більш серйозним у житті, — промовив Кай і нахилився ближче. Їхні губи торкнулися, і світ за склом, весь космос, здавалося, став свідком першого дотику двох сердець, які не хотіли більше відпускати одне одного.

Вони сиділи так довго, мовби час забув про існування хвилин і годин. Лише зорі нагадували, що за ними величезна безмежність космосу, але тепер у цій безмежності вони мали одне одного.

— Я думаю, — прошепотіла Лея, притиснувшись до його плеча, — що це початок чогось… великого.

— Так, — тихо сказав Кай, — і я ніколи не відпущу.

І хоча за склом горіли холодні зірки, всередині корабля їхні серця палали яскравіше за будь-яку світлову хвилю.