Розділ 4. Коли мовчить автоматика

Політ тривав кілька годин, і тиша корабля здавалася Леї незвичною. Лише гул двигунів та миготіння індикаторів нагадували, що вони мчать у глибини космосу.

Вона сиділа у своєму кріслі, уважно спостерігаючи за зірковим полотном за склом. Кай, як завжди, мовчав. Його пальці ковзали по пульту керування, ніби він був частиною цього механізму.

— Ви завжди такий мовчазний? — порушила тишу Лея.

— Я працюю.

— А якщо ви вже зробили все, що могли?

— Тоді думаю про те, що ще можу зробити.

Вона засміялася тихо, майже непомітно.

— Ви схожі на людину, яка ніколи не дозволяє собі відпочинку.

— І правильно роблю. Космос не пробачає помилок.

Її очі сяяли:
— А я вірю, що космос іноді дарує другий шанс.

Він хотів було щось відповісти, але раптом панель засвітилася червоним. Сирена різко прорізала кабіну.

— Що сталося? — Лея злякано підхопилася.

Кай швидко перевірив дані.
— Відмова третього модуля живлення. Якщо система не стабілізується за п’ять хвилин, ми залишимося без навігації.

— Що робити?

— Сидіти і мовчати. Це моя робота.

Він різко відстебнув ремінь і кинувся до технічного відсіку. Лея вагалася лише мить — і рушила за ним.

— Я сказала: залишайтесь у кріслі! — кинув Кай, навіть не озирнувшись.

— І залишити вас тут самого? Забудьте!

Вони обидва схилилися над панеллю. Іскри, запах перегорілих проводів, коротке замикання. Кай відчайдушно намагався перезапустити систему вручну.

— Це безглуздо, — прошепотів він. — Захист блокує всі канали.

Лея вдихнула глибоко й рішуче просунула руку в бік роз’єму.
— Я знаю інший спосіб. Ми колись тренувалися на симуляторі. Якщо подати імпульс напряму через обхідний контур — система зможе запуститися.

— Ви не технік! — його голос став різким.

— А ви не всесильний бог. Дайте спробувати!

Її пальці ковзнули по панелі, вона з’єднала два кабелі. І в ту ж мить сирена стихла. Індикатори знову загорілися зеленим.

Кай довго дивився на неї. Його обличчя було кам’яним, але очі видали інше.

— Ви могли загинути, — тихо сказав він.

— Але ми живі, — відповіла Лея так само тихо.

Він наблизився на крок, потім ще. Їх розділяло лише кілька сантиметрів. Його голос звучав майже як зізнання:
— Ви… інша. Не така, як усі.

— Це вас лякає? — усміхнулася вона.

— Це робить мене слабким.

— А може, сильним?

Їхні погляди зійшлися. І в цю мить простір довкола зник: не було ані корабля, ані небезпеки. Лише вона й він, двоє у безмежному космосі, де кожне слово й подих мали вагу цілої вічності.

Тиша між ними тривала, поки він знову не відвернувся, різко вдихнувши.
— Поверніться на місце. Політ триває.

А Лея, всміхаючись, подумала:
Тріщина у його броні стає все глибшою.