Кай.

Станція «Геліос» жила своїм рівним, майже сонним ритмом. Але варто було Каю ступити на металевий трап шлюзу, як повітря, здавалося, стало важчим. Він ішов упевнено, навіть різко, немов не хотів втратити й секунди.

Лея зустріла його в коридорі біля центрального відсіку. Вона одразу відчула — від цього чоловіка віяло відчуженістю. Там, де в інших світилося світло емоцій, у нього була тьма.

— Вітаю на «Геліосі», — сказала вона спокійно, хоча всередині її щось тремтіло. — Я Лея, науковий консультант проекту.

Кай коротко кивнув, його сірі очі ковзнули по ній, не затримуючись.

— Кай. Пілот. Мені сказали, що я тут ненадовго.

— Ненадовго? — вона примружилася. — А чому ж так?

— Бо я не прив’язуюся. Ні до місць, ні до людей, — відповів він холодно.

Її збентежила ця прямолінійність. Вона зробила крок уперед, ніби навмисно порушуючи його дистанцію.

— А що, якщо місце саме прив’яжеться до вас? Або… людина?

Його брови ледь сіпнулися, і в очах промайнула іскра — швидка, як удар електричного розряду.

— Це ще ніколи не траплялося, — тихо сказав він.

Вони йшли коридором поруч. Кай ішов мовчки, та Лея відчувала, як його присутність наче заповнює весь простір. Їй хотілося зрозуміти його, доторкнутися до цієї темряви, розплутати її.

— То ви новий пілот нашого дослідницького корабля? — запитала вона, щоб розвіяти напружену тишу.

— Так. Моя робота проста: тримати курс. Я не займаюся наукою.

— А я займаюся, — усміхнулася Лея. — І знаєте, я вірю, що наші емоції впливають на зорі.

Він уперше глянув прямо їй у вічі. Холод у погляді наче зламався.

— Ви серйозно?

— Абсолютно, — її голос тремтів від щирості. — Любов — це енергія. Іноді саме вона рятує світи.

Кай гірко всміхнувся.

— Любов? Це вигадка, якою годують тих, хто боїться самотності.

Вона відчула біль у грудях від його слів. Але замість того, щоб сперечатися, просто тихо сказала:

— Тоді, можливо, ви ще ніколи її не зустрічали.

Їхні кроки злилися з гулом станції. А десь далеко, за товщею скла і металу, палали зорі, які чекали свого вибору.