Лист 2 Хотіла б тебе видалити зі свого життя. Та не можу

«Минув уже місяць після мого листа. І, як не дивно, – за цей місяць ми ні разу не побачилися. Якби ти мене запитав, чи я хотіла цього, я б відповіла: «Так!» Я – внутрішня. Але я, зовнішня, сказала б, що не варто. Не варто чіпати минуле, воно й так болюче. Болюче насамперед для мене. Я ще досі тебе відчуваю. Хотіла б тебе видалити зі свого життя. Та не можу. Мені і справді хочеться до тебе. Хочу побачити твої карі очі, відчути дотик твоєї руки на своїй спині. Хочу погладити тебе по голові та обійняти якнайміцніше, побачити твою усмішку.

«Як ти?» – ти мені не скажеш. Про ці слова я можу тільки мріяти. Зустріч із тобою стане просто мрією, черговою фантазією.

Якщо це хтось коли-небудь прочитає, то скаже, що це якась нісенітниця. Кохання нісенітницею не назвеш.

Хоча… Ти, напевно, про все забув. Забув про почуття, про мене. Я, мабуть, тільки залишилася на сторінці соціальної мережі. Де час від часу ти мене можеш побачити… щасливою, усміхненою і безтурботною.

Так знай: це все – маска. Ти мене чуєш?! МАСКА!!! Яку я змушена носити, щоб приховати любов, приховати правду, яку носила і ношу в собі.

Стосовно тебе – тобі не доводиться її носити…
А я відчуваю себе бомбою, яка от-от розірветься і знесе все на своєму шляху. Ти б мене, мабуть не стримав. Але й не потрібно. Якщо я досі себе контролювала, то і надалі зможу це робити».