Епілог

Ви вірите у долю? Бо я так… Все сталося спонтанно. Знаєте, коли щось дуже сильно хочеш воно обов’язково до тебе прийде, та чекати потрібно буде довгенько…

Холодно. Відчуваю, як маленькі мурашки повзають по моїй шкірі і я просто стою в ступорі. Легкий вітер з відкритого вікна погладжує моє обличчя і я відчуваю, як поволі мої очі заплющуються, та спати мені зараз  не можна. Чесно кажучи я б заснула. Але як закрию очі переді мною стоїть він! Хоча розумію, що його – немає!!!

Я втомилася… втомилася відчувати його присутність. Як тільки випадково подумаю про нього, я кам’янію  немов статуя: не можу поворухнутися, щось сказати, врешті решт думати не можу. Це реально не уявити. А я це відчуваю. Тому я тримаюся осторонь - на відстані, тому постійно серджуся, ненавиджу, наговорюю. Щоб тільки чергова зустріч не «вибила» мене з колії. Щоб чергова зустріч не дала мені повернутися на той самий шлях…

Якби ж мені знати, чи відчуваєш ти те, що і я, чи чуєш крик мого серця, чи відчуваєш глибокий подих туги?..

 Ти знаєш, що коїться у серці, в якому ще досі не було нічого справжнього? З якого немов із землі виростає легкий, тендітний паросток. Невже  ти даси молодому паростку загинути? Покинути все напризволяще і піти, не давши відчути гіркий смак життя? Скажи, ми можемо бути винні  у проявах тих почуттів чи, можливо, я не даю собі змоги зупинитися і сказати всьому: «Стоп! Годі себе обманювати марними сподіваннями, надіями, дорогою, що привела мене до тебе!..»

Я ж ніколи не думала, що все станеться так різко, несподівано…  Один легкий поцілунок один нікчемний доторк до твоїх губ! Ти міг мене зупинити. Тобто, ти намагався! Це я, той паросток, не давала собі зупинитися. Так, я знаю: ти попереджав. Але ти не знаєш, як важко квітці знайти себе, бути однією з-поміж тисячі однакових чи то ромашок, чи троянд. А хто я? Як би ти мене описав? Я звичайна – легка і ніжна, сніжно-біла? Чи, навпаки?..  Я – колюча, але власна королівна з «шипами», за допомогою яких я до тебе причепилася. Ти так не вважаєш? Я можу сказати одне – що я не можу нічого сказати. Адже все, що я робила, творила, не зачепило тебе. Так я просто пішла, заливши по собі спогади, які були просто миттєвою розрадою. Ти відчував за собою хоча б трішечки вини? Напевно, ні.  Адже ми були впевнені, що немає про що жаліти, плакати, немає за чим бігати…