Розділ 2

День видався нелегким. Увечері Лариса поклала дітей спати і пішла на пляж, що був лише за кілька хвилин ходьби від дому. Попри холодне морське повітря, вона сіла на лавку й задивилася на море. Воно завжди її заспокоювало. Лариса часто казала, що море - це її місце сили. І так воно і було. 

Саме в цю мить у пам'яті виринув той день. Запах моря був таким самим... 

Діти бігали палубою й дзвінко сміялися. Молодші із захопленням спостерігали за чайками. Для них усе це було справжнім дивом. Звісно, адже вони вперше в житті побачили море. 

Старший син раптом вигукнув:

- Мамо, подивися, які хвилі! Просто величезні! 

Через пару хвилин він вже здивовано вигукував:

- Мамо, мамо, дивись. - Богдан підбіг до борту. - Ця величезна чайка летить прямо над нами!

Лариса підняла голову. Так і було. Велика чайка кружляла над паромом, ніби проводжала пасажирів. 

- Не нахиляйся так сильно, - Лариса інстинктивно взяла сина за куртку. 

- Та я ж тільки дивлюся! - відповів Богдан. 

- А я хочу нагодувати чайку. - вигукнула молодша донька Марійка, яка стискала у долоньці шматочок печива. 

- Не можна, сонечко, - усміхнулася Лариса. - Вона й без нас знайде собі обід. 

Андрій мовчки дивився на море, майже не помічаючи того, що відбувалося навколо. З боку їх родина здавалася дуже щасливою. Лариса подумки повторювала собі: поки вони разом, вони впораються з усім.

Лариса присіла на лавку біля борту. Поруч сиділа жіночка похилого віку. Час від часу Лариса опускала голову, бо вже не могла стримувати сліз. Судячи з усього, жінка була норвежкою. Вона дивилася на дітей і тепло посміхался. За кілька хвилин вона повернулася до Лариси й тихо запитала англійською:

- Ukraine? 

Лариса мовчки кивнула. Жінка лагідно взяла її за руку і промовила: 

- Welcome!

Цієї миті Лариса вже не могла стримувати сліз. Вони самі покотилися по її щоках. Вперше за довгий час вона відчула, що більше не сама. 

За дві години паром пришвартувався. У гучномовці пролунав голос:

- Ласкаво просимо до Норвегії! 

Андрій закинув рюкзак на плече й кивнув Ларисі, даючи зрозуміти, що час виходити. Вона почала збирати дитячі речі. Ще раз перевіряючи, щоб вони нічого не залишили. У її душі вирували суперечливі почуття. З одного боку - радість. Нарешті вони зможуть спокійно спати, а не прокидатися від сирен і ночувати в бомбосховищі. 

З іншого - страх. Невідомість. Величезна відповідальність за дітей. 

Де вони тепер житимуть? 

Що буде далі?

Як знайти дитячий садок? Як влаштували старшого сина Богдана до школи? 

Запитань було просто безліч. Відповідей - жодної. 

Думки Лариси прервав голос чоловіка. 

- Ну що? Ходімо? Починаємо нове життя? - усміхнувся Андрій. 

- Ходімо, - тихо відповіла Лариса. 

Вона усміхнулася у відповідь. Тоді їй здавалося, що найважче вони залишили позаду.