Розділ 1

Літо в північній країні видалося доволі прохолодним. Хоча жили вони тут два роки, звикнути до таких різких перепадів погоди було непросто. Минулого року літо стояло спекотне. Навіть холодне море встигло прогрітися. Цього ж року спеку змінили пронизливий вітер і холод. 

Лариса сиділа в невеликому кабінеті. Навпроти неї - кремезний чоловік з не дуже привітним виглядом. Він важко зітхнув і уважно подивився їй в очі. 

- Ви почуваєтеся вдома в безпеці? - спокійно запитав він. 

Лариса дивилася на нього переляканними, сповненними болю очима й не знала, що відповісти. 

- Не знаю... Мабуть, ні. Коли ми сваримося, у мене починають тремтіти руки. Мені стає страшно. 

Чоловік мовчки кивнув. За виразом його обличчя неможливо було зрозуміти, чи він співчуває, чи просто уважно оцінює ситуацію. А можливо він не сприймає близько до серця робочі моменти. 

Він протягнув Ларисі анкету. 

- Будь ласка, заповніть її. Тільки не поспішайте.

Вона мовчки взяла аркуші. Поки заповнювала, чоловік уважно переглядав написане. 

- Наш кризовий центр готовий допомогти вам, якщо ви вирішите, що це необхідно, - нарешті сказав він. 

Лариса аж видохнула. Всередині стало трошки легше. На її обличчі це майже не відобразилося, але вперше за довгий час вона відчула, що не залишилася зі своїм страхом сам на сам. 

Вона повільно підвелася, подякувала й вийшла з кабінету. За дверима її зустрів прохолодний вітер. Вона вдихнула на повні груди й подумала: "Невже саме так починається шлях до свободи?". За останні два роки вона не жила, вона виживала. Дім, діти, робота, навчання, нескінченні побутові турботи й постійно стримування власних емоцій - усе це лягло важким тягарем на її плечі.