Пролог

Цікаво, скільки часу потрібно двом людям, щоб стати зовсім чужими одне одному?

День?

Рік?

Чи це відбувається настільки повільно, що одного дня ти розумієш: ви вже кілька років не цілувалися перед сном, не сміялися разом і навіть не розповідали одне одному, як минув день. 

Ніхто не помічає той самий вечір, коли ще сім'я була ще сім'єю. 

І лише тоді починається нова історія. Не тому, що чоловік поганий. Не тому, що дружина стала нещасливою. 

Іноді кохання згасає тихо. І не завжди вистачає сміливості це визнати та розпочати новий розділ життя. 

Лариса сиділа на палубі парома. Старший син задумливо дивився на хвилі, а молодші діти весело бавилися поруч. Вони були ще занадто малі, щоб усвідомлювати, що відбувається насправді. А сталося те, що їхні батьки наважилися залишити рідну країну й вирушити назустріч невідомості, щоб розпочати нове життя. 

У душі Лариси змішалося все: страх, надія й віра в те, що вони впораються. 

- Як ти думаєш, ми ще колись повернемося додому? - тихо запитала вона чоловіка. 

У цю мить їй потрібна була хоча б якась крихта надії. Адже невідомість завжди лякає. 

- Не знаю. Думаю, повернемося, - відповів чоловік із легким роздратуванням у голосі. Його вже давно дратували її постійні запитання та розмови. 

Настрій у Лариси зіпсувався. Хоча зовні цього майже не було помітно, всередині вона почувалася самотньою. Поруч були чоловік і діти, усе, що колись здавалося їй запорукою щастя. Та їхній шлюб давно вже не був таким, яким вона уявляла його ще в дитинстві, граючись у ляльки.

Пором злегка похитувався на хвилях. Андрій підійшов до Лариси, тримаючи в руках два паперові стаканчики з гарячою кавою. 

-Змерзла? - сухо запитав він.

- Трохи.

Вони замовкли. Лариса зробила ковток кави. Вона була не такою смачною, як та, що вони зазвичай пили вдома. Та зараз це не мало жодного значення. 

- Ось і все... Ще якихось п'ять-шість годин - і ми будемо в новому житті. - промовив чоловік.

Лариса лише натягнуто посміхнулася. Справді, важко змиритися з тим, що твоє життя змінюється назавжди. Одна річ - свідомо мріять про еміграцію й будувати плани. І зовсім інша - залишити рідний дім вимушено. 

Вона нічого не відповіла чоловікові. Лише подумала про себе, що понад усе хоче, аби переїзд не забрав у них найціннішого. Щоб нове життя не зробило їх чужими одне одному. Вона ще не знала, що деякі втрати приходять не одразу. Вони підкрадаються тихо, майже непомітно. День за днем. Розмова за розмовою. Мовчання за мовчанням.