Глава двадцять друга. Артефакт.

    Орлена шукала Лургера ще з самого ранку. Озір сильно нагрузив його тренуваннями, і навіть коли він пішов, хлопець продовжував активно тренуватись. «Справжній великий» - подумала дівчина, коли одного разу бачила, як Лургеру все ж вдалось опанувати свій гнів, хоч і не на весь час.

    Але деякі чутки дівчині не дуже подобались. По більшій частині чутки пішли після того, як він нагорлав на кількох охоронців, які не змогли помітити, що кудись зникла Запітуя а потім ще з п'ятьма побився і усіх виграв, бо вони були новими і ще не знали всього, що відбувається. Багато хто казав, що Лургер буде таким же жорстоким, як і Озір з Лузо. Хтось навіть дав йому кличку Тиран.

   Орлена знала, що Лургер ніколи б не став настільки поганим, як інші двоє великих. І вона з однієї сторони продовжувала ревнувати хлопця до Запітуї а з іншої пишалась, що він почав свою кар'єру великого не так вже й погано.

— Лургер! - Крикнула вона, коли нарешті помітила його і швидко побігла в потрібну сторону.

    Хлопець, здавалось, в останній час намагався уникати Орлену. Дівчина намагалась думати, що це не так, і він просто навантажений тренуваннями, з-за чого старалась приділити йому якомога більше уваги, хоча й сама інколи мала надто багато справ.

— Щось трапилось? - Запитав хлопець, коли дівчина все ж підбігла до нього.

— Ні, нічого такого. - Переставши так швидко дихати, Орлена продовжила: - Хотіла просто запропонувати трошки зі мною пообідати. Ти як на це дивися?

    Лургер зітхнув. Він планував піти до Запітуї, щоб розпитати, як у неї справи і просто переконатись, що її не знайшли. Орлена зовсім не входила в його плани. Хіба що вночі, коли тренування закінчиться.  Та й то не факт, бо тренування надто багато забирають енергії і моральних сил.

   Але була ще одна причина - поколювання в районі пальців, яких вже не було. Лургер головою розумів, що то лиш біль, яка потім стане фантомною і якщо пощастить, зникне повністю. Але інколи хлопцю продовжувало здаватись, що разом з вцілілими пальцями стискаються й відсутні.

— Вибач, у мене зовсім нема часу. Я ж великий, все таке... - І Лургер швидко пішов геть, більше не бажаючи розмовляти.

    Йому зовсім не подобалось те, що Орлена стала все більше приділяти йому час. Лургер міг би просто сказати, що йому все це не подобається, та й сама Орлена теж не дуже подобається, але все це не так просто. Орлена, схоже, без пам'яті закохалась у хлопця, а він втрачати таку людину, як вона - навіть якщо вона й не грає особливу роль, - поки не треба. Все ж, треба мати хоч трохи людей на своїй стороні.

    Коли Лургер пішов, Орлена швидко поїла і пішла до своєї кімнати. Їй пощастило, що у неї вікно, тому можна трошки відпочити й щось помалювати. Дівчина любила малювати ще до того, як потрапила до гри і не змогла вийти. Малювала добре, але довелось забити, коли вона пішла на службу спочатку до Озіра, а потім і до Варрива, коли усі зрозуміли, що вона може бачити боса.

   Олівець повільно поліз по клаптику папера, який Орлена вирвала з якогось зошита і носила до сих пір, не знаючи, що намалювати. Насправді, дівчина й зараз точно не знала, що їй можна намалювати, тому сподівалась, що намалювавши якусь каракулю, в голову ідея прийде сама.

   На кілька секунд дівчина закрила очі. Прислухалась до серця, яке продовжувало стучати доволі швидко. І в цей момент дівчина запитала сама у себе - чи закохувалась вона колись ось так? Чи був колись в її житті хтось кого дівчина готова була жаліти, навіть якби він став поганим? Замість звичайної відповіді прийшли болючі спогади.

    ...Його очі були такими гарними, що в них можна було потонути. Волосся настільки м'яке, що здавалось, ним можна було подушки набивати. Орлена закохалась у нього, будячи ще звичайною людиною.

    Це був хлопець з її класу, який також був з нею в групі по англійській і інформатиці. Він був милим і добрим до всіх - навіть до тих, хто спочатку ображав його, роблячи з ворога друга. Але він зазвичай дівчат м'яко відшивав, кажучи постійно різне - то йому подобаються сині очі, то блондинки, то взагалі дуже високі.

    Орлена гадала, що колись все ж стане особливою для нього. Вона думала, що якщо зможе пробути з об'єктом своєї любові весь свій вільний час, намагаючись при цьому вгадати, що йому подобається, то він обов'язково закохається у неї.

    Але чуда не стало. Одного разу він на очах у всіх поцілував дівчину з іншого класу і признався їй, що любить її. Та відповіла йому взаємністю.

     Щось у той момент в Орлені перевернулось. Вона не знала, чи дівчина просто погодилась підіграти хлопцеві, бо той хотів нарешті «позбутись» усіх фанаток, але кохання, яке так довго палало в Орлені зав'яло в мить...

— Орлена! - Гаркнув охоронець, якого Орлена не помітила з самого початку. Схоже, вирішив зайти до кімнати, не отримавши відповіді. - Якого чорту я повинен тебе постійно кликати, голос зриваючи?!

    Хлопець вже хотів було покласти руку на плече Орлени і легенько потрясти її, але утримався помітивши, що остання нарешті «прийшла до тями». Набравши повні груди повітря і видихнувши, дівчина спробувала з повітрям, яке виходило, позбавитись відчуттів, які з'явились з-за спогадів. Вийшло погано, але треба було тримати обличчя перед іншими людьми, щоб вони не зрозуміли, що щось не так.

— Вибач, задумалась. - Доволі спокійно мовила Орлена.

— Будь ласка, не думай так глибоко більше. - Роздратування у голосі хлопця стало менше. - Там тебе бос хотів бачити. Сказав, нове завдання є.

     Орлена спочатку було подумала, що йдеться мова про Варрива, але потім згадала, що надто мало людей тут знають про нього. Тому йдеться мова про боса у грі.

    Коли дівчина вже збиралась вийти і зачинити за собою двері, вона озирнулась, перевіряючи, чи не забрав хлопець листок. Останній нікому не потрібний лежав на столі. Знову згадався той хлопець, і Орлена стиснула кулаки, намагаючись продовжувати стримувати емоції. Вона згадала Лургера. У голові майнула думка - на цей раз Орлена зробить усе правильно.