Глава двадцять перша. Втеча.

     Ці п'ять днів для Запітуї було самими важкими. Лургер інколи приходив до неї, коли був вільний час і коли він був певен, що ніхто його не помітить. Він розповів, що той чоловік теж виявився великим, як і сам хлопець. І цей чоловік був доволі жорстоким. Щоб підтвердити останній «факт», Лургер показав свою руку, де були відсутні два пальці - якраз посередині, наче чоловік думав, що таким чином зможе більше вплинути на хлопця і таким чином його за щось наказати.

— Боги, це якась тупість... - Промовив Лургер, коли закінчив свою розповідь. - Якщо їх бос може цінити великих, навіщо ці самі великі бажають знищити один одного?

— Може, з-за конкуренції. - Відповіла Запітуя. - Бояться, що увагою Варрива заволодіють не вони. Або просто щоб під себе підім'яти і бути впевненим, що хоча б один з трьох великих на твоїй стороні. До речі, ти вже бачив другого великого?

— Ні, але я не думаю, що він не кращій за Озіра. Влада і багато можливостей часто роблять свою справу, роблячи з гравця монстра. Особливо якщо бос багато їм з рук спускає.

    На кілька секунд обидва замовчали, думаючи про своє. Потім, Лургер різко схопивши Запітую за передню кінцівку і, нахилившись майже впритул а саму дівчину ледь до себе не притиснувши, мовив:

— Післязавтра опівночі я зможу пробратись сюди. Я чув, Озір якраз завтра днем йде геть, йому явно буде не до мене. Тому будь готова до того, щоб якомога швидше драпати звідси, зрозуміла?

— А як же ти? - Запітуя намагалась говорити якомога тихіше, розуміючи, що тема доволі делікатна і треба, щоб вона була тільки між ними.

— Я тут не помру. Коли будуть якісь новини, ти будеш першою, хто про це дізнається. Ти зрозуміла мене?!

    Запітуя все менше впізнавала Лургера. Навіть попри те, що вони з хлопцем не були знайомі і рік, у дівчини до цього склалось враження, що хлопець доволі спокійний. Лургер рідко проявляв агресію. Єдиний раз, коли Запітуя бачила, щоб друг злився, це коли вперше з'явилась Орлена. Можливо, хлопець і до цього «проявлявся», але зараз... Може, дівчині просто треба було ще багато дізнатись про хлопця?

— Так, зрозуміла. - Нарешті мовила Запітуя.

..                      

..                  

..                  

..                   

..                    

    В столовій було надто голосно для «звичайного» дня. Запітуя чомусь думала, що в таких місцях завжди надто тихо, бо інших потрібних людей наврядчи встигли так швидко привести сюди. Та й дисципліна тут явно залізна. Але навіть охоронці, які прийшли, щоб трохи утихомирити сутичку, яка могла ось-ось розпочатись, не змогли змусити інших людей хоча б тихіше стати.

— Вибач, ти не знаєш, чому тут так багато народу? - Почула Запітуя питання збоку і озирнувшись, помітила дівчину поряд.

   Самій дівчині, яка була по зросту майже на рівні Запітуї, бо її персонаж був поміссю мурахи і черепахи і у якої був нік Морзена, явно не дуже подобалось те, що відбувалось. Вона часто мружилась, коли було надто голосно і навіть намагалась закрити невидимі вуха, бо голосний звук явно виводив її з себе.

— Хотіла б я сама знати, чому тут так багато людей зараз. - Тихо мовила Запітуя. - А що, дуже голосний звук не любиш?

    Запітуї захотілось підтримати розмову. Все ж, всяке може бути. Наприклад, Лургер не прийде, бо його спіймають, або саму Запітую впіймають і назад повернуть, а хлопця покарають за те, що він таке допустив - Запітуя точно не знала, що входить в обов'язки Лургера. А зараз є шанс хоч з кимось потоваришувати. Можливо, зможуть допомогти один одному. Якщо ж, звісно Морзену не підставили, щоб за гравцями слідкувати...

— Я взагалі не люблю, коли так багато людей довкола мене. - Морзена намагалась говорити голосно, хоча Запітуя бачила, що їй робити це не дуже комфортно. - А тут людей надто... Багато.

— Ага, і це м'яко сказано. - Погодилась Запітуя. - Сподіваюсь, такого аншлагу в наступні дні не буде...

    Запітуя знала, що можливо її тут вже й не буде з наступної ночі. Але треба було грати роль, наче вона вже змирилась зі своєю судьбою.

— А ти тут вже давно? - Запитала Морзена, коли наклавши трошки їжі, стала чекати, коли Запітуя зробить те ж саме.

— Та ось, тільки кілька днів. А ти?

— Тільки вчора поступила. Навіть не знаю, навіщо їм жінки, особливо такі, у кого дуже низький рівень, як у мене.

    Морзена тихо зітхнула. Пройшовши разом з Запітуєю за вільний стіл, вона поглядом запитала, чи можно їй сісти поряд.

— Сідай. - Запітуя ледь залізла на стілець. - Всеодно вже ні з ким сісти.

    Інколи дівчата розмовляли. Спочатку про гру - чому вирішили зайти, що в ній подобається і так далі, - потім вже про реальне життя. Запітуя розповідала про себе мало. Вона просто сказала, що вчилась у школі, і мала люблячу сім'ю, яка зараз сто відсотків до сих пір думає, як повернути дитину до реальності, хоча давно вже перестала в це вірити. Запітуя не те, щоб не вірила в свою сім'ю. Просто пройшло вже стільки часу, що важко повірити в те, що вона колись зможе все ж вибратись.

    Морзена ж розказала, що була вагітна у шістнадцять років. Коли Запітуя ненав'язливо поцікавилась, як так сталось - не так вже й часто зустрінеш того, хто був вагітний так рано, - дівчина розповіла, що колись дуже сильно покохала хлопця, який виявився повним мудаком. Він змусив її з ним полюбитись, а потім кинув після двох разів, сказавши, що Морзена йому набридла.

— І зараз моя дитина десь там, сумує без матері. А може, він мене взагалі навіть не запам'ятав...

    Запітуя помітила, що коли Морзена вперше згадала про дитину і коли ця тема «розвинулась», дівчина майже нічого не їла. Вона просто копирсалась в їжі, розказуючи про не дуже приємну судьбу. 

    Але Запітуя не знала, як варто реагувати. З однієї сторони Морзена могла дійсно мати таку погану ситуацію, і їй просто по життю може не щастити. З іншої - це могла бути видумана історія, щоб просто змусити людей на підсвідомому рівні жаліти дівчину і допомагати їй.