Глава двадцята. Втрата.

    Цунза в останній час спала надто погано. Їй постійно снились кошмари, з-за чого дівчині доводилось лежати з відкритими очами, щоб потім знову змусити себе заснути. Оуш, який сьогодні був вільним і лежав поряд, зовсім не заспокоював дівчину. Навпаки, з кожним днем Цунзі ставало все страшніше за те, що станеться з нею і її братом, якщо одного разу щось у планах боса піде не так. Звісно, такого поки не було, але всеодно було страшно, що Варрив - саме так називався колись була, - може щось вдіяти.

    Дівчина чудово пам'ятала, що якийсь хлопець зник після того, як просто осмілився піти проти думок боса. Вона не питала, що з ним сталось, усе й без того було зрозуміло.

— Знову не спиш? - Оуш перевернувся на інший бік і зиркнув на сестру.

    Голос Оуша був сонним, майже спокійним, і дівчина не могла зрозуміти, чому сам хлопець такий спокійний. Інколи в неї навіть складалось враження, що брат зовсім не хвилюється про майбутнє. Хотілось би їй теж бути такою спокійною...

— Так, знову не сплю. - Мовила нарешті Цунза. - Все хвилююсь, що за одну помилку бос швиденько вишвирне нас геть і забуде, наче нас і не було зовсім.

— Було б добре, якби він просто вишвирнув... - Оуш розвернувся на спину.

    Кілька секунд обидва мовчали. Потім, Цунза знову мовила:

— Чому тебе не хвилює, що з нами може статись щось погірше?

— Це неминучий процес. Рано чи пізно з нами точно щось зроблять, і босу буде не важливо, чи добре ми йому служили. Тому зайвий раз хвилюватись з-за такого, я вважаю, не варто.

    У Цунзи по шкірі пройшов табун мурах. Коли дівчину тільки брали на службу, вона уявляла, що довкола серйозні дядьки і її за кожну помилку будуть карати. Але щоб настільки...

— Слухай, не накручуй себе. - Оуш знову глянув на сестру. - Може, ще минеться.

    Так, дійсно. Може, Цунза просто себе накручує, і нічого поганого не станеться попри всі переживання. Може, Варрив нікого й не буде нищити лиш за те, що вони якось не так відбули службу. Може, усе ще минеться...

..                             

..                           

..                          

..                      

..                          

    Запітуя повільно потягнулась, відчуваючи, як трохи ниє тіло після доволі довгого сну, що було дивним. Дівчина здивувалась, що їй взагалі вдалось добре виспатись за останній час. Також дівчина відчула полегшення, коли зрозуміла, що за час, коли вона спала, з нею нічого не зробили, і навіть в кайдани не закули. Цікаво, чому так? Чи міг Лургер попрохати інших не робити з дівчиною нічого поганого?

   Пройшовши кілька разів туди-сюди, Запітуя глянула на невеличке вікно, яке розміщувалось у верхній частині дверей. Як би дівчині хотілось туди зазирнути й подивитись, що відбувається ззовні!... Але, особливих здібностей вона не мала, наврядчи би вони їй змогли нормально допомогти.

   Значить, треба вибиратись якось по-іншому. Навіть попри те, що Лургеру закортіло поговорити, дівчина не збиралась стирчати тут далі, боячись кожного шереха. Бо якщо хтось прийде знову, наврядчи вони знову її помилують. Все ж, той гравець виглядав доволі... Жорстоко. Наврядчи він захоче відпускати свою жертву так просто.

   Але врятуватись Запітуя не встигла. Коли дівчина почула, як відкриваються двері, вона відійшла в сторону і спробувала доволі сильно притиснутись до стіни, щоб її не помітили. Дівчина сподівалась, що це виграє хоч трошки часу.

— О, втекла вже? - Тихим голосом спитав сам у себе Лургер, і Запітуя тихо видихнула від полегшення.

    Але полегшення швидко зникла, коли Запітуя згадала чорні очі хлопця. Що з ним тоді було? Чому очі почорніли, а зараз знову були нормальними? І чому у Запітуї склалось відчуття, наче той гравець, який давив на всіх своєю аурою, мав до цього всього причетність? Може, вони просто якось пов'язані.

— Я ще тут. - Мовила пошепки Запітуя, вирішивши нарешті вилізти з тіней.

    Що б не сталось, Лургер наврядчи напав би на неї. Принаймні, дівчина хотіла на це сподіватись. Все ж, у хлопця було вже багато моментів, коли він міг зробити щось погане, але не зробив. Навіть від битви відмовився, коли на нього всі дивились.

    Хлопець глянув на неї. У його очах з'явилось щось схоже на радість, яка доволі швидко згасла. Зачинивши за собою двері і пройшовши вперед - Запітуя на секунду подумала, що Лургер все ж вирішив закінчити розпочате, - хлопець сів перед дівчиною.

— Ну, давай по порядку. - Розпочав він. - Коли мене викрали, я намагався втекти, але потім зрозумів, що являюсь великим.

— Великим? - Перепитала Запітуя.

— Так. Я й сам до кінця нічого не розумію, бо ще в процесі вивчення, але цей «статус» дозволив стати сильніше. Коротше, не про це зараз. - Лургер набрав повітря і голосно видихнув, намагаючись заспокоїтись. - Коли я побачив тебе з Оушем, я подумав, що ти повірила йому і відвернулась від мене.

— Чому ти так подумав? - У голосі Запітуї почулось легке незадоволення.

— Тоді у мене був затуманений розум, я важко розумів все, що відбувається довкола. Коли я побачив тебе з Оушем, я подумав, що ти зрадила нашу дружбу, вирішивши довіритись тому покидьку, хоча він з самого початку виглядав надто підозріло. Мені соромно за це, якщо чесно.

    Запітуя на кілька секунд завмерла, думаючи над тим, що їй тільки-но розповіли.

     Що ж, добре, він так подумав. Але й сама Запітуя думала, що щось не так, але все ж вирішила ризикнути, сподіваючись, що Оуш дійсно на її стороні або вона зможе все ж втекти. Не вдалось. Принаймні, поки що - дівчина ще не всі варіанти випробувала.

   Але Лургер... Невже він дійсно міг подумати, що колись Запітуя відвернеться від нього і піде на сторону ворога? Це було... Образливо.

— Я не серджусь на тебе. - Нарешті, мовила Запітуя. - Але сподіваюсь, що ти більше ніколи не будеш мене в чомусь звинувачувати, ні в чому не розбираючись нормально. Добре?