Глава вісімнадцята. Зрадник.

    Запітуя пробула тут вже близько чотирьох днів і не збиралась стирчати більше. Увесь цей час дівчина думала над тим, як їй варто краще втекти - про порятунок друга поки й думки не було, бо дівчина погано знала територію. З Оушем урятувати когось шансів було куди більше, бо схоже, хлопець вже був тут колись один чи два рази.

    Самого Оуша помістили за три чорти від дівчини, через що вона навіть не намагалась хоч якось догукатись до хлопця - всеодно не почує. Запітуя навіть була не певна в тому, що його помістили в цій частині підземних ходів. Все ж, останніх могло бути куди більше, ніж собі уявляла Запітуя. Якби ж з Лургером все було добре і він зміг їй допомогти...

— Гей? - Тихо гукнула дівчина, сподіваючись на хоч якусь відповідь. Може, хтось є поряд?

    Рот дівчині ніхто не закривав. Спочатку хотіли, правда, але потім, зрозумівши, що нічого не вийде, забили на спроби. При тому, Запітуї ще пощастило - для її тіла підходящих кайданів було надто мало, треба було трохи почекати, щоб їх підготували. Тому зараз на дівчині було лиш двоє кайданів з обох боків.

   Якийсь час відповідей не було. Але коли Запітуя знову погрузилась в думки, намагаючись придумати, як треба втекти, двері тихо заскрипіли. Хтось все ж прийшов!

   Серце дівчини пропустило удар, коли вона помітила перед собою Орлену. Спробувавши привстати - ноги легко підняли її, Запітуя тільки порадувалась, що до цього їй в голову прийшла ідея інколи трошки розминатись, - дівчина глянула на Орлену.

    Емоції дівчини було важко зрозуміти. Все ж напівтемрява до сих пір нікуди не зникла, та й сама Орлена була з кам'яним обличчям, наче не хотіла, щоб Запітуя її добре бачила.

    Протягом кількох довгих хвилин Орлена вдивлялась у «обличчя» Запітуї, яке остання намагалась не опускати надто низько, витримуючи погляд не дуже приємної для неї дівчини. Орлена думала над тим, чи могла би Запітуя підійти для битв. 

   Мабуть, вперше Орлена, дивлячись на дівчину перед собою, не думала над тим, як її прибити за те, що вона довгий час ошивалась довкола Лургера. Можливо якраз з-за того, що верхівка так наказала, а дівчина не хотіла йти проти неї. А можливо вона сподівалась, що колись стане з Запітуєю подругами попри ненависть, яка, Орлена була певна, теж виникла у дівчини перед нею.

— Щось трапилось? - Просичала Запітуя, намагаючись приховати невдоволення.

     Дівчина ніяк не могла зрозуміти, чому в її житті за останній час з'явилось так багато Орлени. Остання в свою чергу приходила надто часто, коли у неї був вільний час, і явно не хотіла зупинятись це робити. Одного разу Запітуя навіть хотіла вколоти Орлену, запитавши, чи дають самим найнижчим рангам якісь більш важливі завдання, але вчасно стрималась - зараз їй вороги не потрібні.

    Ось і зараз Запітуя хотіла гаркнути щось більш образливе, але стрималась. Схоже, Орлена була в більш-менш хорошому гуморі, можливо, вдасться якось домовитись. Бо Запітуя не збиралась тут стирчати довше.

— Нічого особливого. - Почала Орлена, закривши двері, від чого Запітуя легенько здригнулась. Якщо у неї все ж був шанс втекти, то він зачинився тільки-но. - Просто хотіла з тобою поговорити.

    Запітуя промовчала. Якщо Орлена хоче поговорити - нехай зробить це.

— Я тут подумала... Що, якщо ти би змогла приєднатись до нас? - Почала дівчина і майже одразу пояснила, наче вважала Запітую дурною: - Ну, стати однією з наших, мати більше привілеїв і все таке...

    Першою думкою Запітуї було сказати категоричне «ні». Дівчина бачила, що робили побратими Орлени, і їй не дуже хотілось ставати однією з них. Та й здобувати ненависть інших гравців дівчина нею не дуже хотіла.

     Але з іншої сторони це був шанс дізнатись куди більше про місце цих людей, про самих людей і те, як звідси потім можна буде вибратись. А там, може, Запітуя зможе й Лургера знайти.

— У мене є час трохи подумати? - Запитала тихо дівчина.

    Запітуї дійсно зараз потрібен був час, і вона сподівалась, що Орлена дозволить їй трохи подумати. Все ж, такі рішення не приймаються ось так сходу, коли тільки задали питання.

    Сама Орлена кілька секунд подивившись на Запітую, все ж кивнула. Чому б і ні? Якщо не тиснути на «жертву», може, вона швидше погодиться.

— Але не затягуй з відповіддю. - Кинула наостанок Орлена і вийшла з кімнати.

..                           

..                               

..                          

..                                

..                                

   Лургер почав тренуватися ледь не з самого ранку. Намагаючись не зупинятись, хлопець спочатку змушував себе відчувати агресію, а потім намагався дуже швидко заспокоїтись. Тепер ця справа була куди складнішою, ніж до цього. Якщо хлопець колись не маючи сил міг хоч трохи контролювати себе внутрішнім голосом, то зараз ці сили наче змушували внутрішній голос звучати куди тихше, ніж раніше. З-за цього Лургеру важче було просто стати й подумати - навіщо злитись? 

    Але злість викликали думки про те, що Запітуя могла так по-тупому повестись на слова Оуша. Бачив Лургер того Оуша! Йшов сьогодні, задравши голову, наче самий головний тут. Але Орлена казала, що Оуш - знаходиться ледь не на самій нижній сходинці по «професії» тут, бо вступив не так вже й давно.

   Ця злість йшла не тільки на Оуша, а й на саму Запітую. Чому вона взагалі пішла сюди? Вона повинна була чекати Лургера, а не робити з себе героя і при цьому непомітно зближатись з лиходієм! Вона повинна була подумати, що Оуш був не таким вже й простим перед тим, як йти й рятувати Лургера!

    А може, вони взагалі не хотіли його рятувати? Може, він все ж був правий і Запітуя така ж сама, як і інші? Спочатку дружить, а потім, коли з'являється хтось кращій, швиденько йде до нього, наче й не було тієї дружби...